0
0

Це було вперше… Вперше у моєму житті випав сніг. Я гріла руки біля палаючого каміну, неначе в такий спосіб хотіла відігріти і своє серце. Тоді вперше розбилося воно, сильно вдарившись об холодний камінь Твого…

Знати б, де Ти зараз. Кому належиш, кого лелієш, чиє серце наступне постраждає від твого холоду. Пусте… Я тримаю осколки свого в теплих долонях. Там йому місце. Поки що…

Я уже не вірю в зимову казку так, як не вірю в Тебе. Чимало людей знайдеться, які бажають мене зламати. Однак, цього разу вдалося саме Тобі. Шкода, що тільки одиниці зможуть зліпити мене знову, та й то, як діти ліплять сніговика: незграбно і не назавжди.

Усе почалося, наче диво. Пригадую, у дитинстві загадала Тебе на свій день народження. Тоді вдалося задути усі свічки на торті, а це ознака того, що Ти здійснишся. Однак, це не трапилося ні того року, ні наступного. Натомість, ти прийшов несподівано у мій сон. Теплі чоловічі руки торкалися мого чола. Як я мріяла про цей дотик. Чекала його, виглядаючи Тебе із вікна маминої спальні. Я завжди ховалася там від власних сліз та проблем у школі. Саме там я зробила перший запис у своєму щоденнику про Твій прихід. І нехай це були незграбні дитячі слова, граматично неправильні, каліграфічно негарні, зате між ними вперше було слово «тато». І не просто тато, а мій…

Мама привела Тебе до нашого дому, бо саме Ти наполягав на зустрічі зі мною. Я тоді вибігла з маминої кімнати, побачила Тебе і наче задихнулася. Повітря густішало від твоєї присутності настільки, що, здавалося, я зможу зачерпнути його своєю долонею. Воно було холодним, як сніг із нашого порогу. Я не знала тоді, що воно буде й притоптаним твоїми черевиками. Моє дитяче серце гаряче вірило у казку. Повернувся батько…

Зима… Подарунки під подушкою, що завжди мені нагадувала білу хмарину, яку мама добряче накрохмалила для сну. Ще довго я вірила, що святий Миколай — це саме Ти. І коли вже вкотре писала лист із бажаннями, зверталася до Миколая «тату». Мама тільки сумно усміхалася. Помітно було, як кутики її губ хилилися донизу. Я завжди думала, що тільки Тобі вдасться підняти їх. Але помилялася. Це притаманно наївній десятирічній дівчинці, яка свято вірить у Миколая та диво.

Сьогодні падає сніг… Я голими руками зриваю бурульки з-під дахів хатин і смокчу їх, як у дитинстві. Тоді я думала наїстись холоду з них, щоб тяжко-тяжко захворіти. Бо Ти ж не міг кинути напризволяще хвору дитину. Ти б залишився і все було б по-іншому. Мама була б щасливою, а я… Однак, це вже не має жодного значення, як не має значення для мене слово «тато».

Я ніколи нікого не любила так, як Тебе. Адже так легко було любити власну вигадку. Вона була перлиною у моєму серці форми мушлі. Була найціннішим та найважливішим у моєму житті. Через неї я не можу любити сьогодні. А як? Як зліпити серце до купи, щоб воно знову запрацювало?

Була зима, коли Ти прийшов. Було так холодно, що замерзали вікна у домі. Тому я не побачила з вікна маминої спальні, як ти ідеш. Сіре пальто до колін, біла шапка і чорні черевики. Вибігла з кімнати тільки після того, як почула дзвінок у двері. Тоді він задзвенів якось по-іншому. Я здогадалася, що це прийшов тато. І справді, Ти стояв на порозі і стріпував із шапки сніг. Ніс і щоки були червоними від морозу. Та й Ти зайшов до хати, наче зимова казка. На мене дивилися мої очі. «Ось звідки той чорний колір очей!» — подумалось. Я обійняла тебе майже відразу. Відчула, як холодний сніг скапував із твого пальта мені на голову. Тоді я подумала, що то Ти заплакав…

Була зима, коли Ти пішов. Більше я Тебе не бачила. Мама казала, у тебе нова сім’я, нова донечка, новий дім. Чого ж Ти приходив? Щоб розбити моє серце? Хоча Ти все-таки дечого мене навчив. Навчив не вірити Тобі.

Це було вперше… Вперше у моєму житті випав сніг. Я дивилася на нього і бачила лише відбиток підошов твоїх черевиків. Так і залишилося потоптаним моє серце, тату…

Оксана ДОЛІНСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *