«Я завжди знала, що я – художник», – Зоя Скоропаденко

4
0

Zoia-Skoropadenko-in-Art-Studio

Зоя Скоропаденко всесвітньо відома художниця родом з України. Свого часу ця талановита жінка здобула освіту журналіста в ЛНУ імені Івана Франка, але потяг до мистецтва хоч і відпускав мисткиню у далеке медійне плавання, але завжди повертав до полотна і фарб. Зараз картини Зої Скоропаденко скуповують колекціонери в усьому світі, а кількість її робіть просто не вкладається в голові. Про шлях до слави та про власні захоплення художниця розповіла в інтерв’ю для нашого видання.

Як ви зрозуміли, що хочете будувати кар’єру художника?

Хоч я здобула диплом журналіста і немало працювала за своєю спеціальністю, проте я завжди знала, що моє призначення художник. Малювати я любила іще змалку. Та батьки були певними, що їхня донька повинна займатися музикою, тому в дитинстві замість пензля я орудувала смичком. Згодом була і гітара, а у дванадцять років я вже стала піаністкою. Та зізнатися чесно, я ненавиділа кожен із цих інструментів. І років з 12 після закінчення музичної школи оминала їх стороною. Паралельно з цим я ходила на навчання до відомого художника у Кривому Розі. Ось це вже було заняття для душі. Та й йому подобалось зі мною займатися. Справа в тому, що в мене ще змалку було незвичне бачення, як розповідали згодом, я могла поєднувати те, що, здавалося б, не можна поєднати ніяк, тому мої наставники часто «крали» в мене колорити. Але те, що я була в тому художницькому середовищі з ранніх років, дуже допомогло мені надалі. Якщо порахувати загалом мою образотворчу освіту, то років 5 я навчалась у художній школі, а тоді 4 роки – у приватних художників.

Коли розпочалась ваша серйозна художня діяльність?

Моя перша серйозна виставка була у Монако десь у 2000-му році. Це була маленька стара галерея, де висіли мої картини. І раптом якийсь турист, що завітав помилуватися мистецтвом, придбав одне моє полотно за 700 Євро. Я одразу ж вирішила, що тепер моє друге ім’я – Рубенс, що слава постукала в мої двері й тепер я купатимусь у грошах ☺. Але… наступну свою роботу я продала лише через 5 років, хоч і робила по 2 виставки на рік у різних містах та місцях.

Torso-Exhibition-in-London-3

Виставка торсів у Лондоні

Світова слава прийшла до мене після того, як мою виставку в Лондоні надрукували у відомому журналі «Creative Review», який розповсюджується по всьому світу. Я про нього до того моменту й не знала. Але коли раптом в один день до мене передзвонили з Австралії, Японії й Америки, зацікавившись моїми картинами, то я зрозуміла, що це не може бути збігом. Як виявилось, редактор просто проходив повз мою виставку і вирішив про неї написати. Ось вам і сила журналістики.

Як називається той стиль, в якому ви працюєте?

Я – contemporary artist і творю те, що називається сучасним мистецтвом. Із матеріалів, напевно, найбільше я люблю гуаш. Хоча працювати із нею доволі складно, виставляти роботи дорого, бо вони потребують скло, рамки, а це недешево, особливо, коли тобі все це треба перевозити, до прикладу, в Японію. А продаються вони як графіка, тобто в рази дешевше за «благородні» матеріали: олія або акрил, які люди купують найохочіше.

Сучасне мистецтво має дуже широкий діапазон жанрів і течій. Не всі вони залишають приємні враження у глядачів. А як ви ставитесь до того, що зараз виставляють у галереях modern art?

90% того, що називають сучасним мистецтвом, мені не те, що не подобається, – я не вважаю це мистецтвом взагалі. Так, це кон’юнктура, це – маркетинг, але аж ніяк не мистецтво. Воно не залишиться через століття під склом, як картини Леонардо да Вінчі. Його просто не буде. А мені дуже хотілося б, щоб від нашого такого дивного і чудернацького століття залишились якісь творчі надбання.

Чого ще бракує сучасному мистецтву, то це банального змісту на полотнах. Іноді дивлюся на роботи модерних митців і гадки навіть не маю, що це там таке зображено. А художник повинен дати бодай натяк для подальших роздумів. Також я не розумію митців, які зображають щось, бо вони так відчувають, вони таке пережили. Це ж просто діалог із самим собою, а розмову треба вести зі світом, аби йому було зрозуміло й цікаво. Тому своїми творами я намагаюсь заповнити ту нестачу змістовної творчості, яку спостерігаю в теперішньому мистецькому світі, і дуже сподіваюся, що мої роботи ще надовго залишаться надбанням ХХІ століття.

Що надихає вас на нові роботи?

Все! Абсолютно все. Онде стоїть чудовий букет. Я дивлюсь на нього і мені вже хочеться намалювати його. У мене була серія картин «coffe drinkers» (ті, хто п’ють каву), я малювала чоловічі торси і завдяки цьому переосмислила римську і грецьку скульптуру. 2017-07-30-15.00Натхнення можна черпати зі всього, просто треба озиратися навколо. Малюю я щоденно, іноді по 14 годин на добу. За все життя у мене зібралось десь близько 2000 робіт, враховуючи графіку, яку я малюю кожної вільної хвилини, по 30 штук на день. Адже це зручно, не треба носити з собою фарбу, і так я не гублю оригінальні думки та ідеї.

Що приносить вам задоволення, окрім творення картин?

Я люблю просто відвідувати магазини з художнім приладдям! Найбільше задоволення для мене – це купити нові пензлі, фарби, розглядати їх на прилавках, знаходити щось нове серед усього різноманіття товарів. Особливо люблю купувати акварелі в японських магазинах. Там вони дуже красиво запаковані у коробочки, наче різнобарвні цукерки. І дарма, що я не буду користуватися тими всіма покупками, але вони приносять велику, майже дитячу радість. А ще мене хлібом не годуй, лиш дай пройтися якимсь музеєм, познайомитись із творчістю інших художників, скульпторів, митців. Я ходжу в музеї, галереї, на аукціони якщо не щодня, то два-три рази на тиждень точно. Я шукаю мистецтво.

Якими митцями ви захоплюєтесь?

Кумирів у мене немає, я захоплююсь періодично різноманітними художниками: їх життям, ідеями. На початку цього року я зачитувалася біографією американського художника Гранта Вуда (я думаю, що всі знають його роботу «Американська Готика»). Вивчала його творчість за каталогами та в музеях по всьому світу. Зараз відкриваю для себе Марі Лоренсан французького художника, любов Аполінера, та японців, які створили вже другий музей її творчості. Не те щоби її роботи захоплювали мене, як, наприклад, шедеври Відродження, але мені цікава історія її життя і творчості. Вирішити, що ти художник, мало, треба вижити і вигодувати себе. А це додатковий талант. Він, безперечно, був у Лоренсан.

У паризькій книжковій крамниці. Фото Daria C.

У паризькій книжковій крамниці. Фото Daria C.

Я завжди кажу студентам, для яких я проводжу лекції, що не треба хотіти стати Пікассо, адже він був, скажемо так, не найприємнішою людиною, але треба брати в нього найкраще: ідеї, працьовитість, вміння себе подати і продати свої роботи. Не варто намагатись підлаштовувались під особливий стиль і певну епоху. Головне знайти себе, знайти людей, яким подобається твоя творчість, своїх колекціонерів і писати картини для них. Так, у мене трапляється таке, що я періодично захоплюють якимось митцем, скуповую про нього всю літературу, яка тільки є. Але це просто спалахи цікавості, а подовгу я не захоплююсь ніким. Серед авторів сьогодення мені подобається сучасний японський художних Сенчо, але, звичайно ж, не до фанатизму.

Ви часто проводите лекції для студентів?

Коли я подорожую світом, а роблю я це постійно, мене запрошують у різні художні школи, академії, приватні курси поділитися власним досвідом. Я розповідала японським, французьким, американським студентам про особливості української культури, про власні роботи. Можу сказати, що молодь насправді цікавиться мистецтвом. До музеїв і картинних галерей стоять довжелезні черги, і це правильно й цілком природно.

12 (1)
12 (1)
« 1 of 15 »


Як людина, яка об’їздила увесь світ і завжди перебуває в епіцентрі художнього життя, скажіть, яким ви бачите майбутнє українського сучасного мистецтва?

Я думаю, в Україні є немало молодих талановитих художників, чиї роботи нічим не гірші від творів закордонних митців. Але їм нема де демонструвати свої роботи. В Україні не існує жодного державного музею сучасного мистецтва. А навіть, якщо десь і відбувається якась виставка, про це мало хто знає. Немає банерів, реклами, сповіщень про мистецькі події. Якби картинні галереї рекламували бодай так, як футбольні матчі, ситуація була б значно кращою. Також мене вражає оформлення в українських музеях. Біля дорогих експонатів, збережених часом, наклеєні на скоч, висять клаптики паперу із надрукованими на принтері назвою і описом. Це просто смішно. Нам терміново потрібно вчитися бодай оформленню експонатів у музеїв за кордоном. А мистецтво в Україні є, я знаю це точно, питання в тому, де воно і коли його нарешті покажуть гідно?

До якої найвищої кар’єрної точки ви мрієте дістатися?

Я дуже хочу показати свою ретроспективу в Луврі (там періодично виставлять сучасних художників), Тейт (неважливо який), Центр Помпіду в Парижі, МОМА в Нью-Йорку, ЛАКМА в Лос-Анжелесі. Наразі працюю над цим. Я, як би то сказати, поза системою… У світі є чимало митців із цікавим новим баченням, яких держави не беруть під свою опіку. От саме їх я й намагаюсь віднайти, разом працювати. Ми створюємо новий арт-світ. А музеї – це питання часу.

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається