«Землю треба любити, тому я вклоняюся їй…»

2
0

Уважний погляд сірих засмучених очей, повільні кроки стомлених та покалічених війною ніг. Ще й до цього часу дається взнаки йому Друга світова війна. І ніколи Михайлові Силифоновичу Вдовиченку не забути її гарячого, невблаганного подиху. Нагадують бійцеві 234 полку 179 стрілецької дивізії про ті важкі дні два осколки, які вгніздилися у його тілі назавжди.

Вдивляюся в його постать. Ніби тягар прожитих років зігнув його стан майже додолу. Колись кремезний і високий, зараз – маленький і зігнутий. Проте час від часу, щоб не засмучувати рідних, жартує: «Землю треба любити, тому я і вклоняюсь перед нею». А він любить її по-справжньому. Зросив її потом і кров’ю у важкі роки війни.

– Пане Михайле, давайте почнемо з самого дитинства. Яким ви були маленьким? З ким товаришували? Як проводили час?

– Я був спокійним, щасливим хлопчиком. Родом із заможної, як казали пізніше, куркульської родини. Народився в селі Крутогорбі Подільської губернії Гайсинського уєзда (особливості мови героя інтерв’ю збережено. – Авт.) в 1924 році. Життя було безтурботним і щасливим. Мій батько Силифон був відомим майстром-столяром на всю округу. Дасть 5 копійок в руку, на які я куплю пригорщу цукерок, от я і щасливий. Ділився тими цукерками з сусідськими дітлахами, які бігали за мною зграйкою з надією на солодкий гостинець. Безтурботне життя не змушувало мене задумуватися, чому дехто з сусідських дітлахів ходить в подертих штанцях та пасе не свою, а чужу худобу, чому я беру пообідати на пасовище хліб та сало, а сусіди – тільки воду. Пізніше прийшло прозріння, коли потрапив до свого друга Павла Вітюка додому. Зрозумів, що ми живемо ніби в різних світах. У нас обійстя було доглянутим, заможним, вдома було чисто і ошатно, на відміну від оселі мого приятеля. Хотілося поділитися з ним своїм обідом, подарувати свої чоботи чи ще якусь одежину, на яку заздрісно поглядав Павло.

 – І як довго тривало таке безтурботне дитинство?

– Після розкуркулення все змінилося. Якось у 32 році до мами прибігли з сільради «свої» люди і повідомили, що нас будуть «грабити», розкуркулювати. Батько в той час поїхав до Харкова на заробітки. У мами не було ніякого захисту. Вона дала мені дві сорочечки, срібний дзвіночок і послала до діда, що жив в нашому селі. Але я не встиг втекти. На порозі вже стояв голова сільради і ще 6 чоловіків з цієї кампанії. Голова вихватив у мене дзвіночок і ті дві сорочечки, пхнув мене на землю так, що я аж кровлею вмився. На цьому моє безтурботне дитинство закінчилося. В нас забрали обійстя, де влаштували кантору, всю живність порізали і пирували довго, поки горілка не скінчилась. А ми з мамою пішли проситися до дідуся Павла жити.

– А дідуся Павла хіба не розкуркулили?

– Хм… – посміхається в бороду Дідусь Михайло. – Дід Павло Шайгородський був ще тим куркулем. До цих пір збереглася назва «Шайгородські садки», якими він володів. Проте дід в той час зметикував, що «діло – труба», тому вступив до колгоспу і віддав садки в колгосп добровільно. Проте був період, що діда з бабусею хотіли вислати в Сибір. Проте дід дізнався, що чоловіків висилають до 60 років, а жінок – до 55 років. Тому при допиті збрехав, приписавши собі і бабі декілька років. Так і врятував рідню.

Фото із сайту: Територія терору

– Чи змінилися Ви в ті роки?

– Так. Адже я поповнив когорту тих, кого ще недавно жалів всім серцем. Тоді в моїй спокійній душі зароджувалась злість до несправедливості, до тих, хто ще недавно дякував батькові за окраєць хліба, а сьогодні видирав останнє в батька-трударя і пропивав його.

Влада робила, що хотіла, безкарно. Голова сільради, приміром, вдень ходив на роботу, а вночі перетворювався на звичайного крадія. Одного разу вночі вкрав у свого сусіда вівцю і ніс її на плечах. Сусід вибіг, почав кричати на голову, а той, не довго думаючи, дістав наган і вистрелив бідоласі в живіт. Так і не довезли односельці того чолов’ягу до лікарні. А голова сільради наказав його на тому місці і закопати. «А нащо везти його на кладовище, – дивувався голова сільради, – закопайте там, де лежить».

 – Чи надовго лишалася злість в душі на несправедливу владу?

– Та ні. Все змінила війна. Коли вона почалася, мені було 17. Спочатку в 41 році взяли копати окопи, переводив худобу в більш безпечні села, коли почалися бойові дії. А в 18 довелося воювати.

Врятувало життя, може, і те, що мав за плечима 7 класів. Бо тих, хто був неграмотними, через чотири дні навчання направляли під Сталінград. Більшість із них там і лишилися назавжди. А я пройшов кілька місяців підготовки – і в пащу війни.

– Що найбільше закарбувалося в пам’яті в роки війни?

– Було все. І жах, коли перепливали Дніпро, коли річка мала червоний від крові колір. І почуття гордості, коли ми звільнили в Білорусії невеличке місто Колишки, і саме нам салютували в Москві, бо це були перші перемоги нашої армії. І туга за загиблими товаришами. І жаль, коли згадував за матір, про яку нічого не знав, бо село було в окупації. А найсильнішим почуттям була радість, коли прилетіла звістка про перемогу.

Ворога під час війни не жалував. Був мінометником. Сам був п’ять разів поранений. Тому ненависті до ворога позичати не треба було.

– Були такі моменти, за які Вам до сьогодні соромно?

– Так. Соромно зізнатися, але на початку війни був «міняйлом». Нам видавали пайки: варення, тушонку, цигарки, спирт для сміливості перед боєм. А я був кремезним здоровим хлопцем. Не палив і горілку ніколи не любив (вона мені гірка, і голова від неї як баняк). Тож міняв свої 100 грам і цигарки на тушонку і варення. А ті, хто випивав зайвого, йшли в бій з криками: «За Родину!», «За Сталина» і отримували свою кулю.

– А яка подія чи бій були для Вас найстрашнішим?

– Бій в Білорусії на дорозі Сурж – Вітебськ. Ми тримали трасу в обороні. Бій тривав 4 дні. Все ревіло, мерехтіло, гриміло! Хотілося заховатися, а не було куди. Піхоту німці майже всю повибивали. Ми, мінометники, прийняли бій на себе. Але нас відстрілювали німецькі снайпери. Важкі були ці дні. Мабуть, найважчі в моєму житті. Там отримав поранення. Але трималися доти, поки не прийшло підкріплення.

Фото із сайту: TUT.by

– Ви так завзято розказуєте про солдатську звитягу і дружбу. Які були стосунки з солдатами, зважаючи на національність?

– У нас в батальйоні було багато росіян, менше українців, таджиків, узбеків, білорусів. Але на найбільш небезпечні завдання майже завжди посилали українців, таджиків. А отримували нагороди чомусь росіяни. «Хохлам не положено. Они изменники Родины» – звучав вердикт командира бригади.

Життя міняло мене. А погляди на росіян не змінилися. Ми різні і нам важко зрозуміти один одного. Так званий «старший брат» чомусь недолюблював нас. А зараз і годі говорити.

– Як Ви зустріли перемогу і як змінилося життя після неї?

– В день перемоги я лежав в госпіталі з пораненням. Перед цим я воював на землях Східної Прусії і звільняв місто Тільзіт. Цього разу щастя зрадило мене: я був важко поранений у ноги. Кілька годин непритомним лежав на полі бою. Підібрали мене розвідники, які поверталися до наших окопів.

Далі моя сумна епопея продовжилась аж у Іванові, у райцентрі Кохма, де я терпів страшний біль. Осколки вирізали разом із м’ясом, а потім зшивали шкіру.

Якраз тоді був пізній Великдень, і на четвертий день зайшла радісна медсестра і мовила:

– Товариші воїни, я вас поздоровляю з Перемогою!

Залікувавши свої рани, восени сорок п’ятого я повернувся додому. Був на різних роботах. Але найбільше любив працювати на землі. Тут я облюбував почесну роботу та став трактористом.

– Чи важко було піднімати господарство після війни?

– Так. Працював добу, півдоби відпочивав. Країну треба було піднімати. Проте душа співала. Бо руки за кермом, а не тримають міномет. Та й родина з’явилася згодом. Дружина-красуня і донька підростала. Все налагоджувалося. Працював, звів в 1954 році будинок. За добросовісну працю маю нагороди. Але це не головне. Головне, що не було війни. Бо це найстрашніше із того, що я бачив у житті…

– Вам, мабуть, зараз дуже боляче бачити, що Україна знову у вогні війни? Як Ви це переживаєте?

– Так, знову війна. І тільки подумати, з ким?! Проти кого?! І за що?! Боляче… Боляче на схилі літ думати про те, що світ сколихнувся, схибився. Як казав Тарас Шевченко, і я теж саме кажу: «Схаменіться, будьте люди! Бо лихо вам буде!» Але треба сподіватися на добро.

Наталія Карнаух

Наталія Карнаух – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається