Поезія (само)творення

8
0
Іван Винарчик

Іван Винарчик: рецепти доброї поезії…

Запрошуємо всіх цінителів вартісної поезії на презентацію поетичної збірки львівського художника і письменника Івана Винарчика «Короткі ножі». Захід відбудеться 7 березня в Обласній бібліотеці для дітей та юнацтва (площа Ринок, 9) за участю автора. Початок ‒ о 18.00. Вхід вільний.

Ця поезія ‒ про міжчасові тунелі, тонкі волокна любові, коротку вічність і близькість, що межує з відстанню. Загалом про все насправді важливе ‒ навіть те, про що зазвичай не зізнаються і самому собі. Автор експериментує з образами, пірнає у лабіринти несвідомого і кожним віршем перебинтовує глибокі порізи від ножів пам’яті, вступаючи зі своїм читачем у відвертий діалог. Під час презентації автор зачитає присутнім нові ще не опубліковані вірші та уривок зі свого роману, який має намір видати у перспективі.

Є рація в тому, що справжнього поета видно одразу: ви впізнаєте його з віршів, навіть якщо випадково натрапите на них у шухляді, а люди так і не почують від автора жодного слова. І справа зовсім не в оригінальних римах, несподіваних метафорах чи довершеній ритміці. Суть радше в особливому світовідчутті та його небанальній проекції у творчості, у вмінні, цитуючи письменницю Оксану Забужко, перекласти реалії доби на мову людського серцебиття. Так-от: Іван Винарчик має багато талантів, зокрема і такий. Незважаючи на те, що його римована поезія часто нагадує кардіограму. Мабуть, саме завдяки цій строкатості та лабіринтам зворотів у верлібрах його вірші, наче короткі ножі, врізаються не тільки в пам’ять, але й у серце читача.

Поезія – щось значно більше за милозвучний потік. Це гіпертекст, сплетений із думок, почуттів, вражень, емоцій, алюзій та підсвідомих вібрацій, за цілісність і сенсовність якого відповідає кожне слово зокрема. Це вміння (со)творити й (пі)знати справжнього себе через еманацію на папері, скласти власну мапу буття, щоразу доповнюючи її новими кристалами досвіду. Це шлях росту через зречення від себе як закостенілої цілісності й укладання щоразу нових пактів про перемир’я із собою амбівалентним, чутливим до трансформацій, а отже, здатним до вдосконалення.

short-knifes-head

Із перших віршів збірки Івана відчуваєш руку художника: лаконічні «мазки» раптово сміливішають, переходячи в палітру багатих на художні порівняння пасажів, а відтак знову стихають влучністю риторичних запитань. Деякі твори нагадують насичені відтінками вітражі, що зачаровують мозаїчністю. Інші, навпаки, написані мовби штрихами в стилі примітивізму, однак цілісно, навіть без ошатного поетизму, вражають читача оголеним нервом думки-емоції. Гра контрастів червоною ниткою пронизує всю поезію автора: відстань-близькість, життя-смерть, світло-тінь, час-вічність… Межа між протилежностями розмивається, бавиться з читачем натяками-алюзіями, веде лабіринтами підсвідомого, випускаючи на волю таємниці, заховані навіть від нього самого:

Ми всі якоюсь мірою перетинаємо малі та великі кордони.
Звичайно, перетнути їх вдається далеко не кожному.
Ми фетишисти і маніяки, революціонери і раби
нерозкритих серцевин, внутрішніх сповідей монологу.

(«Кордони»)

 На відміну від Фауста, автор цих віршів уміє спиняти мить смиренно, із готовністю її відпустити. Його поезія, як і музика, сповнена короткою вічністю та далекою близькістю. Вона не знає кордонів, авторитетів, іноді – компромісів:

«Відстань або близькість», ‒ повторюю я собі.
Тут не може бути компромісу:
близькість, що межує з відстанню,
або відстань, яка розчиняється у вічності.

(«Я заговорив би з нею»)

Все, що залишається в нас, – життя,
яке існує поруч зі смертю,
ніби жертва із катом,
ніби вода біля суші,
ніби ти і твоя відчайдушна спроба
вкотре полюбити по-справжньому.

(«Живи, якщо можеш»)

Не знає ця поезія і страху перед смертю, навпаки – відчитує її кроки у нерівному диханні буття:

Смерть надсилає порожні SMS-повідомлення.
Я відкриваю кожне з надією щось прочитати.

(«Термінатор»)

Іноді я відчуваю, як дні, що не настали,
відпадають вапном зі стін вологих кімнат.
І навколо стає так порожньо й самотньо,
що смерть видається порятунком.

(«Повішений час»)

Світосприйняття Івана позбавлене рятівних для більшості «фільтрів»: навіть коли він, опустивши очі, усміхається під час розповіді про серйозні, іноді болісні речі, це лише зовсім трохи пом’якшує «падіння» співбесідника у вир проекції дійсності без ширм, втеч і антидепресантів. Ви готові до відвертого діалогу з ним, відкривши цю книгу?

«Короткі ножі» – вдала назва-метафора для збірки. Адже поезія Івана творилася саме так – коли пам’ять із грацією професіонала метала в його серце короткі ножі спогадів, «ризикуючи як не вбити одразу, то занести невиліковну інфекцію». І навіть якщо вона демонстративно намагається вчинити самогубство, урешті перемагає страх вижити після падіння. Мимоволі згадується інший поет, Сергій Жадан: «Просто збиваючись у цьому диму, / Серце, з яким я живу роками, / Не зупинилось лише тому, / Що по ньому били весь час кулаками».

Серце Івана б’ється в унісон з усіма, які не бояться глянути у вічі правді, розтрощивши окуляри комфортного самообману. Із тими, що з розумінням приймають втрати і дарунки життя, його швидкоплинність та вічність, яку воно таїть у собі. Із людьми, які творять себе в поезії і (або) завдяки їй.

І хай ці вірші проростуть у ваших серцях так само, як проросли у моєму.

Тетяна Мацкевіч

Тетяна Мацкевіч – літературний редактор, журналіст, колумніст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається