0
0

Щодня моя життєва дорога приводить мене до гінекологічного відділу лікарні.

Щодня, проходячи повз свій кабінет, ловлю погляди жінок, які мирно чекають своєї черги. Хтось усміхається мені услід, подумавши, як добре, що сьогодні є люди, які допоможуть мені народити здорову дитину. А хтось хоче бути невидимкою і піти звідси якнайшвидше.

Мої 30 років досвіду в галузі гінекології зробили своє! Один погляд — і аналізів не потрібно, одразу бачу хто з чим прийшов.

Цього дня за короткий час було дві пацієнтки.

Спочатку була жінка, яка звернулася до приватного кабінету, де встановили, що вона вагітна. Зробили потрібні дослідження і написали висновки. Такий перебіг подій викликав неабияке її незадоволення. І з цією «проблемою» вона прийшла до мене в кабінет, де вбивають немовлят.

«Аборт?» — запитала у думках сама себе і звично зіщулилася. Трагічно. Набридливо. Скільки можна?

Там, де я працюю, лише я роблю аборти. І це не моє покликання, це мій обов’язок. Найчастіше мене ставлять перед фактом, що повинна обслужити пацієнтку, бо вона цього хоче. Це найголовніше.

Я не маю права відмовити їй. Можу тільки поговорити з нею, порадити обміркувати ситуацію. В принципі, вона все вирішила до того, як прийшла до мене.

«Чому?» — «Юридично дозволено»!

Цього мені повністю достатньо і я беруся до діла.

Ще студенткою 6 курсу на занятті з практичної медицини зробила аборт жінці, яка була на одинадцятому тижні вагітності.

Плід цієї жінки, на превелике здивування усіх фахівців медицини, зокрема доцента, видалила цілим і неушкодженим. Він поміщався на долоні, мав приблизно 11 см і відповідав терміну вагітності. Пригадую, мене це дуже схвилювало і збентежило. Перед очима була мініатюрна людина.

Спочатку не могла знайти собі місця, було дуже кепсько на душі. Але куратор швидко розвіяла мої настрої — одразу холоднокровно взяла цей плід у формалін і спеціальну колбу для демонстрації всім студентам. Так я захистила дипломну і вбила людину.

Першого разу я почувала себе убивцею, але було достатньо одного разу — побачити в жінках тварин і в немовлятах — шматочки тканини. Почала робити це знову й знову, спочатку потрібні були гроші, а тепер, 30 років потому, я бачу, що сталося зі мною як з лікарем і людиною, але це моя професія.

Я в жодному разі не штовхаю жінок на цей шлях. Але інколи приходять жінки, які таке витворяли зі своєю ж дитиною, такі вигадували методи переривання небажаної вагітності, що в найжахливішому сні й фільмі такого не побачиш. А кровотечі набагато небезпечніші, ніж аборт. Та й, як розповідали мені практиканти, в гуртожитку постійно «діють» декілька довірених «спеціалістів» 5-курсників, які за «помірну» платню безпосередньо в своїх кімнатах роблять такі операції. І клієнтура є. От тільки диплома лікаря немає. І немає гарантії, що дівчина не розрахується, окрім грошей, ще й безплідністю.

Мене часто запитують, чи вбити дитину легко? Звісно ні. Але це не розумієш, коли щодня робиш звичні речі. Так, наче щодня чистиш зуби. Це стає звичкою. Звикати робити аборти настільки, що не відчуваєш ані страху, ані провини. Все бачити, від початку до кінця — цей процес знищення дитини — клітини.

Колись вирішила присвятити себе порятунку життя матері і дитини, і, запевняю, загалом дотрималась своєї обітниці. Не одні мої недоспані ночам рятували людське життя.

Це я, нехтуючи власними інтересами та інтересами своєї сім’ї, віддавала своє здоров’я і час порятунку незнайомої жінки. Часто зустрічаю врятованих щасливих жінок з моїми дітьми. Не побоюсь цього слова — моїми, — бо народженні з моєю допомогою, виплекані моїми молитвами, виблагані моїми проханнями.

І водночас — виконавець аборту…

Що ж спричинює існування такої амбівалентності? Як сприймати мене — як злочинця чи жертву якоїсь випадковості? Якою є частка моєї провини за те, що виконую своїми руками, і чи не позначається тягар провини за жорстоко знищене невинне життя на житті моїх дітей?

Під кінець сьогоднішньої операції щось пішло не так.

Кров, текла по моїй руці, але аборт в цієї жінки не перший, вже практично імунітет виробився, та й у мене вже таке траплялось. І цього разу все обійшлось.

«Коли отямиться, скажу, що операція була важка і аборти тепер протипоказані», — подумала я, маючи хоч якусь надію на материнство цієї жінки.

За дві години вона збирається додому.

Жодних жахливих переживань і душевного болю. Ні у мене, ні у пацієнтки. Вистачає лиш послухати її: «Ви врятували мені життя»… «Так, врятувала. Вбивши дитину».

Від лікарні до мого будинку — тридцять хвилин. Я сиділа в маршрутці і мене переповнювало відчуття виконаного обов’язку.

Все закінчилось і я раділа, що обійшлося без ускладнень. Хотіла б сказати «без жертв», але боюся видатися цинічною.

За якийсь час до мене прийшла молода жінка лікувати безпліддя.

Я завела її до кабінету, у якому бережуть і створюють нове життя. Процедури, аналізи, курс лікування … і, буквально за місяць жінка вже вагітна.

Я щаслива. Створила нове життя. Це мій це обов’язок.

Терези балансу, — бо так задумала природа, так записано на небесах.

А я і надалі дивитимусь за горизонт буття, вирівнюючи ці життєві терези за незбагненним для багатьох задумом.

Ярина ФЕДЬКІВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *