Авгієві стайні Пасічної: втрачена вода, знайдені цінності

8
2

sarfeh-joei-1Сучасне місто споживає в розрахунку на одну людину 300-500 літрів води щодня, що значно перевищує мінімальну норму, яка становить 25 літрів. А що ж станеться з сучасним містом, якщо раптом відключити воду? Іноді наслідки не такі, як ми собі уявляємо…

День перший. Початок.

Ніщо не передбачає біди. Просто відключили воду. Буває! Я йду вулицею до автомата з пустими баклажками, і на мене іронічно дивляться декотрі перехожі, які ще не знають, якого масштабу набере ця зимова «посуха». І, може, потім ці люди будуть одними з тих, хто мало не битиметься перед водовозом за нещасних пару крапель… Але поки вони іронічно споглядають, а я собі іду.

Поки з автомата воду набирає якийсь чоловік, я починаю ритися в кишенях, глибиною з Маріанську впадину, де разом із потонулими кораблями мають бути сховані скарби-монети. Позаду якийсь чоловік нервово крутиться і поглядає на годинник. Моя черга. Обертаюся, кажу: «Ідіть, якщо дуже спішите! Я ще пошукаю дрібні…не буду вас затримувати». Чоловік вдячно киває і підставляє пляшку до отвору з водою.

«Дівчино, ви не шукайте грошей, я більше заплачу, вам якраз на 6 літрів буде. Дякую, що пропустили!». Посміхаюсь. Так гарно порозумілись. Спільна біда зближує і пробуджує щось людяне…

Але то був перший день. Коли запаси води ще не були вичерпані, коли в магазинах ще були пляшки з дорогою рідиною, і ми лягали спати відносно миті…

День другий! Тривога.

Води в крані немає вже 32 години. Наші запаси помалу закінчуються. Готуємо всю їжу в одній каструлі, аби не збільшувати витрат.

Води в крані немає вже 36 годин. Я мию тарілку жменькою води, що залишилась на дні пляшки…

Води в крані немає вже 40 годин. Ми набираємо у відра сніг і кип’ятимо його в каструлях. Добре, що зима! Гірше, коли води немає влітку… (То ми так намагаємось шукати «плюси», аби хоч трохи розрадити себе!)

Води в крані немає вже 43 години. Я мию тарілку вологими серветками.

Води в крані немає вже 45 годин… Новина! О 21 годині під гуртожиток приїде водовоз!

Збираємо усі пусті пляшки, бідончики, будь-яку тару. На поверсі чути глухий стукіт пластмаси, крики, шум! Усі за водою!

Черга з людей 60 привабила усіх шанувальників соцмереж. Фото, інстасторіс, відео – чим лише не заповнювали пам’ять гаджетів! Але найвеселіше було, коли після години очікування машина так і не приїхала… Перше пришестя виявилось фальшстартом.

Але, на щастя, було друге! На годиннику 23.00. Ми накидаємо на себе куртки, одягаючи дорогою чоботи, скачемо на одній нозі до виходу. Приїхав водовоз!

Минала 26-та хвилина на морозі із пустими пляшками в замерлих руках, а черга, здавалося, не меншала. Хтось переймався, чи вистачить усім води, хтось вигадував план, як видертись на водовоза і черпати цілющу просто з люка, а інші, з менш розвиненою уявою, просто тупцювали, аби не примерзнути до землі.

Картина "До водопою". Автор - Тетяна Чав'як.

Картина “До водопою”. Автор – Тетяна Чав’як.

Із водовоза цівкою лилась вода. Хтось підставляв пляшки, хтось баклажки, а хтось притягнув цілі бідони, з якими потім не раз гепався на дорозі додому під гучний сміх безкінечної черги. Як раптом почувся хлюпіт потоку, що ллється на землю… Гвалт!

«Ви що там розливаєте??!!! Як можна? Ціле горня витекло! То ж яка цінність! Люди добрі, майте совість, обережно, бережіть воду!» – такий галас здійнявся в захист декількох ковтків води. У кожного був страх, що йому не вистачить, на кону стояла будь-яка краплинка.

Черга рухалось, а я думала про те, як колись, недопиваючи горня води, виливала її в кущі, як годинами ніжилась в душі, як мила посуд під краном, а не в мисці… Скільки ж води ми витрачаємо дарма?! Щодня, щомісяця, щороку. Ми абсолютно не цінуємо те, за що люди в деяких країнах готові продати душу дияволу. Ми, пещені діти цивілізації, знаємо скільки коштує iPhone X, але уявлення не маємо, яка ціна одного грама того, без чого не можемо прожити.

Із глибоких філософських задумів мене витяги вигуки в натовпі: «Вкрали!» «Що вкрали?» «Воду мою вкрали. Набрав у баклажку, відвернувся – нема! Вкрали!» Що тут скажеш? І сміх, і гріх! А чого дивуватися? Вкрали в хлопчини найдорожче, що знайшли. А нема чого гав ловити! Усі поспівчували хлопцеві і міцніше притиснули до себе свої пляшки, розробляючи в голові план захисту від раптових грабіжників.

Дочекалися! Передача естафети. Один тримає саморобну трубу з якої ллється вода, інший пусту тару. На змін рук пів секунди, інакше розіллється, а що трапляється, коли хтось розливає воду, ви вже знаєте!

Обмерзлі, з мокрими і вже посинілими руками біжимо до гуртожитку, ледь не падаючи на ожеледиці. Тихо вслухаємось у неймовірну мелодію чайника, що саме починає закипати. Хай пробачать мене поціновувачі мистецтва, але тепер ми знаємо, з цією симфонією не зрівняється ні Бетховен, ні Моцарт. Розливаємо по горнятках гарячу рідину мало не за традиціями східної чайної церемонії. Блаженно потягуємо еліксир життя. Ми доживемо до завтра!

Води не було всього-навсього два дні, а ми навчилися цінувати її, чекати та тішитись нею, як найбільшим скарбом у житті. Скільки речей переосмислено, світогляд зробив сальто і поперекидав дороги-дригом усі цінності. А й направду, кожен проявив себе з іншої сторони: у комусь дефіцит пробудив людяність і співчутливість, когось змусив приборкати свою жадібність, у комусь прокинулись приспані інстинкти самозбереження… Але всі, абсолютно всі, змінили своє ставлення до того, що не берегли раніше, а варто ж! Та чи надовго то все? От завтра вже обіцяють знову вернути нас до цивілізованого життя, а разом із комфортом до нас вернеться легковажність і байдужість… Ех, може б отак відключали б нам воду частіше, ми навчились би тішитись дрібницям, дякувати малому і отримувати щастя від кожного дня… ааай ні, нехай краще буде вода! 🙂

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається