0
0
* * *
На деревах мертвих листя зеленіє
Троянда всміхнеться зимі наостанок
Вітер оду співає своїй безнадії
Щоб невдовзі зустріти останній світанок.
І, сп’янілі дощем, усміхаються лози,
Повертаються знову і знову додому,
На щоках наших пахнуть цукерками сльози
Що присвячені сонцю і небу чужому.
Чи спонтанність покликана вічно блукати
Десь між світлом і мороком тихо завмерти
І невтомно свій спокій дитячий шукати,
А наступного дня серед бруду померти.

Ліда БАТІГ

* * *
Я чекатиму чогось справжнього
У світі фальшивих ілюзій
Серце зранене кривдою давньою
Сенсом втраченим диких прелюдій.
Листя жовте комусь відгукнеться
Мертвим спокоєм, словом прощальним
Невідомо, як поведеться
Час із принципом антиморальним.
Не знайшовши свого задоволення
У новітніх прогресах науки
Серце зранене прагне знеболення
А не відчаю, пристрастей, муки.
Серце зранене хоче скоритися
Зупинити дзвінок будильника
Та не в силі воно миритися
З крижаним нутром холодильника.
І воно нарешті спинилося
Серце впало… об стіл розбилося…

Ліда БАТІГ
14
Якщо сніг випаде влітку при плюсовій температурі
Якщо відмовлять всі закони гравітації
Якщо знову відновлять смертну кару і тортури
Якщо не буде зовсім інформації
Якщо місяць впаде на нашу синю планету
Якщо небо стане чорним чи салатовим
Якщо робитимуть з людських кісток монети
Якщо мала дитина стане космонавтом
Якщо Барак Обама виявиться білим
А Майкл Джексон ще живим і дідусем
Якщо в слова політиків повірим
Якщо був справді жінкою Мойсей
Нічого не зміниться в мені.
До тебе.
І не потрібна ця дурна рима.

Вікторія КОНДРАТИШИНА
* * *
Закриті вікна холодних будинків
Зненацька зірвались емоціями
малих людей
Безліч птахів вилітали із них
Видихаючи прохолоду
Сонце світило крізь побиті шибки
заглядало до павутиння в кутках
Дивні промені щастя
давали надію
на нове життя

Наталя КОЦУР
* * *
Збитись зі звичних гам,
Гратися поза сценою:
Кожен вмирає сам
І за своєю схемою.

Уляна ЛЕГКА
* * *
Я хочу дихати вітром,
Пускати на волю долю,
Летіти назустріч світлу,
Тремтіти разом з тобою.
Заплющити очі небу,
Аби нас ніхто не бачив.
Я хочу втекти від себе.
Незряча…

Уляна ЛЕГКА
* * *
Тремтячою рукою
я торкаюсь неба
непомітно похитую зорі
Стараюсь не плакати з болю
А тихо спілкуюсь із горем
І місяць голубить зітханням
Й шепоче мені біля вуха
торкається ніжно й втікає
Чому мене все надихає?
Я ж так як усі
стараюсь мовчати
та голос кричить
А серце не чує
Прекрасна та мить
коли ти сумуєш

Наталя КОЦУР
* * *
Заплаканим вечором
Тихим, безхмарним
Тікала мрія.
Стікала по небу, гублячи зірки.
Летіла зі швидкістю світла.
Була медово-терпкою.
Як сльоза, що давно рвалася на волю.
Як дощ, що хотів залишитися просто хмарою.
Билася об стінки серця…
Голосно і боляче…
Тук-тук… Ой!
Шепотіла… Молилася…
Кляла… Божевільним лементом.
Беззвучно… Тихо-тихо…
Розчинилася у повітрі, просторі, часі.
Вмирала…
Слабким шепотом благала повернути їй…
Те, що давно загорілося у чужих очах…
Втілилася у чужих думках, емоціях.
Спопеліла за одну ніч.
Попіл посипався в траву, поранену багаттям,
Зім’яту важкими чоботами байдужості і нерозуміння.
Погас…
Запалила зірку поруч і…згоріла сама…

Мар’яна ГУЛЯН
* * *
А я тоді тебе знайшла,
Коли сніжинки намочили плечі.
Було щось більше, ніж слова,
Що ніжно супроводжували вечір.
І звук гітари не дарма пробіг…
Стара елегія не юного кохання
Додала у чернетці тільки штрих,
А з ним й загадане бажання.
Художник малював портрет,
Зимова казка плутала слова…
А поруч просто був поет,
А я лиш музою була.

Оля ГОЛОВЕЦЬКА
Тобі
Дай зазирнути в твої очі,
Там живе сонце, що будить ночі.
Подаруй свій усміх на хвилину,
Щоб прожити ще одну годину.
Прошу тебе, близенько підійди
Й за руку лагідно візьми
Надійною і ніжною рукою…
Прошу, побудь іще зі мною!
Коли на вушко щось шепочеш,
Неначе котик ти муркочеш,
Тремтить все тіло і душа,
Мороз мене, неначе, огорта.
Прошу тебе, не йди ще, зачекай!
Коли ти поруч є — для мене рай!
Зігрій, розрадь мене і обійми.
І більш нема ні ти, ні я. Є ми!

Ірина ГОЛІНЧАК
* * *
Ілюзією здався вчора день,
Що птахом пролетів щасливим,
Коли у тінь заблуканих пісень
З’явився ти люб’язно і красиво.
Ілюзією стала та пора,
Коли промовив перше слово,
А я дитям іще тоді була…
В житті твоєму гостем випадковим.
Звучав повільно марш моїх образ –
Спонтанності химера слів нестримних.
Спіткнулась я й заплуталась нараз,
В безмежнім сні думок своїх наївних.

Оля ГОЛОВЕЦЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *