Відгук на публікацію

0
0

Соломія Коновалик

«Суто сімейна справа»

Де знайти: http://www.krona.org.ua/ (сайт журналу «Крона») або у журналі «Я, гендер і сім’я», №2, 2012.

В цій публікації автор розповідає про те, чому насильство в сім’ї не можна вважати справою однієї конкретної сім’ї. Адже жінок, які страждають від побоїв, в Україні тисячі, а злочини не можна замовчувати. Якщо людина щось вкрала, то всі розуміють, що вона – злочинець. Але чому особу, яка завдає важких тілесних і моральних страждань своїм найріднішим людям злочинцем не вважають? В українському суспільстві існують подвійні стандарти.

Автор розповідає, що 70 відсотків жінок, які покарані за вбивство, – вбили власного чоловіка. Найчастіше це трапляється під час самооборони. Вибите око, зламана щелепа, кілька поламаних ребер, синці та постійний страх – це не фільм жахів, це реальність. Усі думають: «Якщо нас це не торкнулося особисто, отже, нас це не стосується». Жінки, про яких ідеться в публікації теж думали, що їх це не стосується.

«Насильство в сім`ї – це як революційна ситуація, – пише автор. – Воно може існувати і не перетворюватись у якийсь вибух. Можуть статися зміни без драм і трагедій, тобто в еволюційний спосіб. А може так струсонути, що всім стане страшно». Не можна передбачити як розвиватимуться такі події, але важливо – не мовчати. Зателефонувати на гарячу лінію, звернутися в центри допомоги жертвам насильства, до друзів, батьків. Головне – не терпіти. І, хоч як не прикро визнавати, українська міліція втрутиться лише тоді, коли «зі спини стирчатиме сокира».

Хтось сказав, що рівень цивілізованості суспільства визначається тим, як в ньому ставляться до людей похилого віку, жінок та дітей. Наприклад, у Швейцарії теж вважали, що насильство – це справа сімейна. Але, як пише автор статті, швейцарці ухвалили закон, що домашнє побиття – це злочин: «Тепер поліція не повинна чекати, доки жінка поскаржиться на кривдника. Якщо хтось почув, що відбувається насильство, то він може викликати поліцію. Якщо факт насильства підтвердиться, то правопорушника затримують і забороняють повертатися додому. На перший раз – на два тижні». А ще з його примушують відвідувати спеціальні піврічні курси кореляції поведінки. До чоловіка починають ставитися як до злочинця.

На превеликий жаль, Україна – це не Швейцарія, і у нас такі закони не діють. Але терпіти не можна. Бо терпіння виливається в трагедію. І це трагедія не лише однієї сім’ї…Шануйтеся!

Наталя Петринська «Не вір очам своїм»

Де знайти: http://tyzhden.ua/Culture/64668 а або журнал «Український тиждень», № 45(262), 9-15 листопада, 2012.

В Україні склалася така ситуація, що кожен новий міністр освіти по-своєму бачить шкільний підручник. Як писав Джорд Орвелл у відомій антиутопії «1984», хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює сьогодення, той контролює минуле. Тому шкільні підручники в такому «контролюванні» відіграють чи не найважливішу роль.

У цій публікації автор розповідає про те, як шкільні підручники відображають і формують національні почуття: «Підручники – це не лише одні з перших книжок, із якими знайомиться більшість із нас; подекуди у світі разом із релігійними текстами це єдині книжкові видання, що їх читають люди». Наприклад, згідно з дослідженнями в Африці менш ніж половина учнів удома мали більше 10-ти книг вдома, а в Єгипті, крім шкільних підручників, 88% родин взагалі нічого не читають.

У тоталітарних суспільствах суворе цензурування підручників – це норма. Особливо, коли йдеться про історію чи географію. Автор публікації пише, що пекінська влада стирає цілі шари минувшини зі сторінок китайських підручників. Наприклад, про великий голод 1958 року, який за даними закордонних джерел забрав, 30 мільйонів життів, сказано, що це було «три роки неврожаю». Як то кажуть, відчуйте різницю!

Через інформацію в шкільних підручниках точаться великі суперечки. Вона навіть призводить до релігійних та міжнаціональних сутичок. В статті читаємо, що у 1980-х дітям афганських біженців пропонували розв’язувати такі задачі: «Група моджахедів напала на 50 російських солдатів. Під час атаки 20 росіян було вбито. Скільки росіян утекло?»

Шкільні підручники – це справа не лише освіти, це справа політична. «Спосіб нагляду держави за шкільними підручниками дає добре уявлення про те, як вона переймається контролем над ідеологією». З появою цифрових технологій це завдання значно ускладнюється, бо дитина запросто може зазирнути у Вікіпедію. Однак шкільні підручники  й надалі залишаються найголовнішим джерелом, яке формує національну свідомість. Інколи таку, яку захоче влада.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається