Вічність за мить украденого щастя

4
0

800kh435_2Будеш жити в мені, поза мною, ти в мені безіменною станеш,
Будеш доти труїтись любов’ю, доки триста світів, доки триста світів
Прокленуть саму мисль, саму мисль про кохання.
(із пісні формації «Піккардійська Терція»)

Три зламані долі зійшлись на одній сцені. Три розбитих серця. Три ошукані щастя: Анна, Микола та Михайло. Образи, що колись вийшли з-під пера Івана Франка, образи, що тепер втілив на сцені режисер-постановник Федір Стригун. «Украдене щастя» постає перед глядачами у новій постановці Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької.

Тридцять років минуло з часу останньої прем’єри вистави за режисури геніального Сергія Данченка, проте головне питання «Хто у кого вкрав щастя?» залишилось незмінним. Суспільство байдуже до чужого горя та лукаве до чужої радості, ненависть, що породжує більшу ненависть, також нікуди не зникли. Людські долі продовжують обходити землю по тому ж колу. По ньому змінюються і декорації.

На вечорниці до Миколи та Анни приходить молодь, їхній дім повниться теплом і затишком. Мороз пробігає шкірою від щемких пісень у виконанні заньківчан. Проте затишок триває не довго. За вікном тихого родинного гнізда з’являються дивні тіні… Спершу Анні видається, що надворі хтось є. Це викликає пересторогу. Як виявляється, недаремно, з минулого повертається до неї примарне щастя, незагоєна рана. І «в такі сніги починається все спочатку».

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Момент щастя, на зміну якому приходить страждання, як і тоді в юності. Усі вони: і Анна, і Микола, і Михайло усвідомлюють ціну своєї любові, проте об’єднує їх не лише це, не лише украдене щастя. Вони усі здатні віддати за момент вічність. І хіба можна їх за це засуджувати? Хіба не мав права Микола дожити свої дні у родинному затишку разом з коханою дружиною? Хіба не заслуговував на момент втіхи Михайло, який через людську скупість втратив любов усього свого життя? Хіба не варта була Анна жіночого щастя за роки терпіння та силою відібране кохання? Ми не можемо цього знати і не маємо права вирішувати. Адже одного разу суспільство уже винесло вирок цим трьом, змовчавши на весіллі Анни з Миколою, а згодом і втрутившись у її стосунки з Михайлом.

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Пісні, танці, музика, котрі ще нещодавно зігрівали, тепер додають тривоги, змінюються на балаган, від якого закладає вуха, чи радше навіть серце. Світла і простора на початку вистави хата Анни Миколи, над якою «літали янголи», перетворюється на дім печалі, у якому від болю спирає подих. Дзвінкі співи заглушуються шумом людських слів і криком розпачу.

«Раз! Два! Три!» – Микола розбиває свою лють палицею об дерев’яний стіл.

«Раз! Два! Три!» – у Анни не залишається сили терпіти.

«Раз! Два! Три…» – сокира, що колись слугувала господарям вдома, стає знаряддям вбивства. Життя продовжує йти по своїй орбіті, і от найтрагічніша сцена всієї вистави змінюється дитячим сміхом. Адже коли одна зірка згасає, спалахує інша. І у світі знову з’являється надія на щастя…

Ганна Коваль

Ганна Коваль – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається