0
0
Я не забуду…
Крапля оголених слів і сліз
Вільно сповзає…
Радує… Падаю… Каменем вниз.
Не вистачає
Льоду… На сходах ще запах твій
Ніжних баталій…
Плавиться… Квіти летять з-під вій…
Знаєш, що далі?…
«Як ти?» — «А так собі!» — Правда вмре!
В холоді втоми…
Небо зупинить тебе, зітре,
Може… І хто ми?
Вітряно… Пристрасно ляже сніг
В час кофеїну!
Щем від безхмарно-ворожих втіх
Лізе на стіни…
Бачиш, ти значиш для мене … все?
Мовчки, без бою…
Сварки. Інтриги. Кохання. Секс.
Вже не з тобою.
Вільною… Сильною… Клаптики снів
Майже і всюди…
Хай тебе світ назавжди змінив…
Я не забуду…
 
Я дам тобі щастя
― Поглянь, мамо, повітряна кулька, — маленька Олеся усміхалась і, весело підстрибуючи, просто не встигала за шаленим маминим темпом. Ірина нічого не відповіла. На її обличчі була злість, образа і усвідомлення неминучості. ― А ми йдемо додому? — цікаві оченятка знову звернулись до неї. — Мамо, ти чуєш? — Олеся все-таки намагалась втрутитися в шалений потік Ірининих думок!
― Донечко, дай мені спокій, будь ласка! Скоро вже будемо вдома! Так, татко пограється з тобою в хованки, — Ірина ледь стримувала сльози, але при дитині намагалась тримати себе в руках. Терпкий нудотний лоскіт внизу живота розтікався по всьому тілу, а голова просто розколювалась від нестримних думок.
Вчора він сказав, що йде. Назавжди. До іншої. Закохався. По-справжньому. Іра не стала перечити, дорікати, осуджувати. Він має право. Він завжди був для неї ідеалом: ангелом, якого сама ж і створила. Сама подарувала йому крила. А він? Він хоче полетіти. Нехай. От тільки боляче, так боляче, гірко і страшно. Вона не думала, не планувала, що робитиме далі, а тільки намагалась прийняти цю втрату як належне. Ірина завжди була сильною. Але як з цим змиритись? І цей невчасний лоскіт у животі…
― Мамо, мамо, купи мені морозиво, — знову втрутилась Олеся.
Ірина промовчала. Їй було важко хоч щось сказати. Важко було наважитись заговорити до дитини, яку вони з чоловіком ось уже місяць так вправно обманюють. Бідолашна, вона й досі думає, що має ідеальних батьків. Ілюзія.
Переступила поріг квартири. Поклала ключі на трюмо. Олеся зняла теплий шалик, і не роззуваючись, побігла до кімнати. Він, як завжди, сидів біля вимкненого телевізора. Олеся кинулась йому на шию.
― Тату, а ми з мамою в парку гуляли. Назбирали багато-багато каштанів і жолудів, — Олеся витягнула жменьку каштанів з кишені і простягнула їх на маленькій долоні. Він байдуже усміхнувся і погладив донечку по голові.
Ірина все ще стояла на порозі. Вона ледь стримувала сльози, але не наважувалась перервати сімейну ідилію в кімнаті. Він глянув у бік дружини запитальним поглядом. Олеся, помітивши маму, швиденько чкурнула в коридор.
Від неї віяло холодом і страхом. Він залишався байдужим. Ірина сіла поряд і поцілувала його в чоло:
― Не йди…
Він різко підвівся з канапи і буркнув:
― Припини!
Вперше за десять років подружнього життя на очах цієї сильної жінки з’явилися сльози. Він взявся збирати речі, а вона ще довго сиділа і монотонно дивилась у вікно.
Скрип дверей! Дитячий крик:
― Тату!
Сльози… Лоскіт всередині ставав усе відчутнішим… Вона так і не змогла сказати йому, що чекає дитину.
З подвір’я почувся звук від автомобіля. Олеся вбігла до кімнати і тихенько сіла поряд. Її було шкода найбільше, бо ні в чому не винна, але все розуміла. Ірина пригорнула малечу до грудей і тихесенько прошепотіла:
― Скоро в тебе буде братик. І я назву його на честь тата.
Олеся заспокоїлась. Вона приклала вушко до маминого живота. Лоскіт зробився аж надто нав’язливим…
― Тихо, малечо, я дам тобі щастя…
 
Побродити центральною
Побродити центральною
І уперше побути не зайвою,
І не сісти в трамвай…
Перед зоряним вечором
Один одному бути доречними.
Насміятися вкрай…
Бубоніти стривожено
І триматись за руки знеможено,
І читати листи…
Озиратись від ревнощів,
Милуватись зимою, напевно що:
«Вибачай, треба йти»…
І назавжди любитися…
Обійнятися і…одружитися.
І померти разом…
Побродити центральною
І ніколи не бути зайвою —
Так буває часом.
 
Налий мені чаю
Дощ у сніг, сніг у дощ…
Нескінченно відчутна тривога…
І даремність проблеми,
і смертність сухих тротуарів…
Полум’яним згорає
беззахисний ранок за рогом,
І незграбно зітхає
промоклий асфальт від ударів…
Сніг у дощ… Знову сніг…
У блуканнях думок вечорових
Перегорнеш сторінку десь там,
на узбіччі одчаю…
Вже набридли давно
монотонні непізнані лови.
Тіло хоче у душ,
а душа вимагає чаю.
Перевернута сніжність… Думки…
Ніжний острах утрати..
І юрбою кишить, мабуть,
вщент переповнене місто…
Тут сьогодні так звично…
І трішечки хочеться спати…
Ну а завтра — як завжди…
Будильник. Без снігу. Без змісту…
Світанкова імла…
У чеканні розтопиться острах…
Оберемки надій
у глибини алей поспішають…
Обпікає долоні
сплетіння із променів гострих…
Дуже зимно… Зимово…
Будь ласка, налий мені чаю…
 
Так не можна
Церемонія вечора — церемонія чайна.
Були ночі доречними, були сльози негайно.
Прокидатись від запаху… до кавової гущі.
Розчиняти у натовпі сторінки неминучі.
Ти — гармонія темряви… Я — гармонія світла.
Були крила взаємними. Я до тебе не звикла.
Ультиматуми, фатуми і покірне «ніколи».
Я складу тебе з атомів. Ти вкрадеш мене в долі.
Прокидались засліплені. Засинали повільно.
Любиш ти мене вітряно. Я люблю тебе сильно.
Крадькома цілувалися… Обіймались тривожно.
Та в коханні не клялися… Зрозумій, так не можна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *