Україна в кадрі

0
0

Афіші кінотеатрів незаперечно вказують на те, що в Україні спостерігається тенденція до популяризації американського та європейського кіно, але, водночас, до занепаду українського. Сьогодні часто можна почути твердження, буцім то українське кіно померло, або риторичні запитання критиків, на кшталт, чи має якесь реалістичне майбутнє кіноіндустрія в нашій державі. Але кінематограф — це мистецтво, яке не може вмерти, адже існує доти, доки є про що говорити, доки існують важливі національні, соціальні питання, які потребують висвітлення. В українському кінематографі прихована українська душа. Оскільки він так само, як і література, театр чи будь-який інший вид мистецтва впродовж багатьох років боровся за самовизначення українського народу, за його національну ідею, за формування його естетичних ідеалів. А душа, як нам відомо, — вічна духовна субстанція, тому і загибель українського кіно — абсурд.

Сторінками історії

Без сумніву, фундатором кінематографу в Україні вважають видатного кінорежисера, письменника та художника Олександра Довженка. Критики до його постаті ставляться неоднозначно, адже одні вважають його сподвижником українського патріотичного духу, а інші звинувачують у «догоджанні» радянському режиму. Та, незважаючи на важкі умови праці в часи гонінь та утисків, вже у 1926 році на Одеській кінофабриці він ставить першу короткометражну комедію «Вася — реформатор», згодом з’являються його «Ягідки кохання» та «Сумка дипкур’єра». Ці стрічки стали непоганим початком його кар’єри, але світова слава до режисера приходить після виходу в світ його творінь «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс» і «Тарас Бульба», «Мічурін» та ін.

 

Іван Миколайчук

У 1958 році, за результатами опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. За своєю структурою фільм, знятий без режисерських хитрощів та побудований переважно на довгих та крупних планах, дуже простий, а тому й геніальний, адже вершина творчості в її прстоті. Тому Олександра Довженка впевнено можна назвати не лише основоположником українського кіно, а й людиною, яка змогла показати серце і душу України усьому світові у своїх стрічках. На жаль, Довженко не зміг екранізувати всі свої твори, але цю справу завершила його дружина Юлія Солнцева, після смерті митця.

Завдяки особливому стилю творчості Олександра Довженка в наш кінематограф приходить українське поетичне кіно. Обличчям і душею його у 60-70 роках був Іван Миколайчук, в арсеналі якого 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи.

Він залишив своє ім’я у титрах таких визначних фільмів українського кінематографу: «Тіні забутих предків», який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині (1964), «Сон» (1964), «Гадюка» (1965), «Комісари», «Бур’ян», «Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень» (1976), «Пропала грамота» (1972), «Вавилон XX» (1980 року картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе).

Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Наприклад, в «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі до цього не використовувалися такі можливості цього інструмента.

Миколайчук відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському осмисленню і зображенню дійсності. Критики дуже вдало охарактеризували життя Миколайчука: «Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть», адже Іванові Миколайчуку було всього 46 років, коли його земна дорога закінчилася.

Звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст», хоча він сам упродовж життя намагався пояснити різницю між націоналізмом та патріотизмом. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав уже посмертно.

 

Михайло Іллєнко

У цей час з’являються популярні сьогодні стрічки; «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Всесвітню славу своїми фільмами здобувають Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко. Останній показує світу фільми «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», кожен з яких на тому чи іншому етапі зйомки був призупинений або заборонений.

Варто згадати хоча б те, що 1967 року дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такий фільм взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер домігся, щоб фільм все-таки потрапив на міжнародний фестиваль, але в день його відкриття в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання. Та, незважаючи на численні перешкоди, режисер зробив значний внесок уже в сучасний український кінематограф. Він створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не державним коштом. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». На Каннському кінофестивалі фільм виборює Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. Та, незважаючи на світову славу, в українському прокаті фільм не з’явився.

Сучасність

Щорічно, у другу суботу вересня, наша держава святкує День українського кіно, яке, нехай і не швидкими темпами, продовжує розвиватися. Наймолодший з трьох братів-режисерів Михайло Іллєнко у 1997 році започаткував фестиваль українського кіно «Відкрита ніч». Як вважає засновник, тепер найбільше пригнічений кінематограф національного виробника, тому в регламенті фестивалю стоїть пункт про присутність саме українських фільмів.

Повільно наше кіно проривається й на світові екрани. У 2004 році на Міжнародному кінофестивалі у Лос-Анджелесі фільм «Тато» Олексія Росича отримує «Золотий кадрик». У 2005 році короткометражний документальний фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького став першою українською стрічкою — переможцем Каннського кінофестивалю. В тому ж році фільм Валентина Васяновича про пошуки ідеального супутника життя «Проти сонця» отримує головний приз міжнародного кінофестивалю у Клермон-Феррані. У 2006 році у номінацію «найкращий фільм іноземною мовою» потрапляє стрічка Оксани Байрак «Аврора» про чорнобильську трагедію очима маленької дівчинки. Ну і, звісно ж, говорячи про нашу сучасну кінематографію, не можна оминути й серіалів на українському телебаченні, або, іншими словами, «народного мила».

Першим серіалом, який запустила українська кіноіндустрія, що впевнено намагається не пасти задніх, став фільм «Царівна» 1994 року на 20 серій. Потім були «Сьома каблучка чаклунки» (1999, 4 серії), «Роксолана. Улюблена дружина Халіфа» (1998), «Роксолана. Настуня» (1996), «Роксолана. Володарка імперії» (1998), «Посмішка звіра» (1999, 20 серій), «Леся + Рома» (2005, 130 серій).

Сьогодні в Україні, як гриби після дощу, ростуть продакшн-студії, які й займаються виготовленням такої кінопродукції. І, як не боляче визнавати, але популярне кіно сьогодні стало радше прибутковим бізнесом, аніж мистецтвом, судячи з якості «відзнятого матеріалу». І тут вкотре на перший план виходить Росія, адже більшість із того, що знімають українські кіностудії за участю українських операторів, гримерів, акторів, є російським продуктом. Про цей факт можна говорити не лише через те, що кошти на зйомки дає Росія і, відповідно, всі права належать їй, а й через ідеологічну спрямованість такого кіно. Сьогодні знімати «їхнє» кіно у нас значно дешевше, аніж деінде.

В чому суть концепції «їхнє» — запитаєте ви? В ідеології. Бо саме через кіно найлегше насаджувати їхні ідеї нашій нації. Бо, як правило, той, хто платить, той і диктує правила гри. А, зважаючи на останні тенденції українського кіно, правила гри такі: жодної української символіки в кадрі, жодних патріотичних ідей, жодних «розумних» реплік з глибоким інтелектуальним змістом (просто мати розумних сусідів Росії не вигідно). От українців і завалюють дешевим милом, з ранку до вечора транслюючи на телебаченні низькоякісний продукт.

Михайло Іллєнко охарактеризував сучасний популярний кінематограф так: «Зараз культурну складову відсторонили від втручання в життя, від регуляторної ролі. Порушився баланс. Тому на нас з екранів валиться сміття. Але ж сміття з дому потрібно вимітати!» І все-таки, як дивно влаштований світ, коли одна нація заробляє на деградації іншої.

Та все не так погано у нашому кіно. Попри невтішні тенденції, існують люди, такі, як Олександр Довженко, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко та багато інших, які своєю роботою впевнено доводять, що українське кіно існує й існуватме доти, доки український глядач ним цікавитиметься.

Уляна ЛЕГКА

 

Кут зору

Оксана ЖИЛА,

випускниця факультету журналістики

Останній повноцінний національний кінопроект в Україні (принаймні про інші мені не відомо) — фільм «Владика Андрей» (2008). Відтоді — тиша. Ну, хіба що, низку коротких метрів відзнято з того часу. Ба більше, останніми роками практично не оголошують жодних кастингів, себто українське кіно навіть не існує у когось в задумах.

Тому стан сучасного кіно навіює глибокий сум… Складно говорити про будь-який розвиток кіно, хоча б з огляду на те, хто в нас керує телебаченням і які позиції займає. Не говоритиму вже про тих, хто керує країною. Як слушно зауважив заслужений артист України Тарас Жирко: «Кіно — це теж зброя, але її ніяк не хочуть дати Україні в руки».

Єдине, що вселяє надію, — з 1 січня 2011 року в Україні набули чинності зміни до Закону України «Про кінематографію» щодо підтримки виробництва національних фільмів. Видозмінений закон створює чимале поле для розвитку українського кіно (зокрема він передбачає звільнення від податків спонсорів, які вкладають кошти у виробництво українських картин). Незабаром побачимо, чи закон вкотре написали для електорату, чи таки справді для кіно.

 

Олена ЛЕВЧУК,

4 курс факультету журналістики

Український кінематограф — досить специфічне явище. Його не можна судити критично, бо в нас все ж була доба таких талантів, як Довженко та Миколайчук. Проте невідомо, скільки часу ще має пройти, щоб народились такі генії ще раз. З появою «Тіні забутих предків» про українське кіно заговорили, як про високопрофесійне, проте далі балачок не дійшло. На це є низка причин — і брак фінансування, і брак хорошої організаційної роботи для популяризації.

Чого нам не бракує, так це ініціаторів та молодих ентузіастів, які влаштовують некомерційні кінофестивалі, де збираються початкуючі режисери та актори. Так і крутимося. Але попри це ми робимо кіно і світ відзначає його — згадати лише фільм «Мамай» О. Саніна, який був номінований на «Оскара», та «Подорожні» І. Стрембіцького, який так блискуче тріумфував у Каннах і отримав «Золоту пальмову гілку».

Кіно в Україні, наразі, як і наша держава — молоде і незалежне, а класично артхаузного і авторського, можливо, слід ще дочекатися.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається