Україна пробачила

0
0

Чорні стяги на будинках лякали, лякають і лякатимуть українську громаду. Для старшого покоління то згадка про зрубану долю, для молодих — присмак трагедії, справжній смак якої відчути, на щастя, не довелось. Але ж і першим, і другим ще довго буятиме чорний відгомін минулого.

Часто ловлю себе на думці, що ненавиджу тих диктаторів, які без жодних вагань згубили сотні, тисячі, мільйони життів. Так, Бог велить прощати і відповідати на зло добром. Та й, здавалось, у мене немає підстав для обурення, бо ж ані мої батьки, ані їхні батьки не постраждали під час “великого лиха”. Та причина є — одна і вагома: одна людина не має права забирати життя в іншої. А якщо цих “інших” мільйони?

Страшно думати про те, що зі світу пішло стільки невинних душ, але ще важче усвідомити, що ті невинні могли б стати визнач­ними письменниками, відомими вченими, талановитими художниками, та й просто чиїмись батьками. Страшно думати про те, що сьогодні ми могли б бути більшістю, маючи родичів у іншому місті. Так чи інакше, проб­лема Голодомору — проблема кожного.

Скільки залишилось тих, хто вижив після Голодомору 1932–1933 рр.? А яка частина тієї мізерної групи може спокійно говорити про геноцид? Не може ніхто. Чиясь бабуся досі ховає хліб під подушку, чийсь дідусь досі закриває комірчину на десять замків. Сімдесят вісім років минуло, а ті, хто пам’ятає, досі налякані, бо ж знають, що історія може повторитись.

Ставлення влади до трагедії 1932–1933 рр. різко змінилось. Тепер одні кричать, що Голодомору не було, інші — що був, але не лише в Україні, треті вагаються з відповіддю. А відповідь уже дали — ті, яких сьогодні з нами немає.

А молодь? Може, й дивно, але ми почали усвідомлювати. Правду кажуть, що заборонений плід солодший. А на тему геноциду із кожним днем накладають дедалі більше заборон. Тут ідеться не про відданих державі патріотів-націоналістів, які кричать про велику жертовність України, а про тих, хто бодай в душі запалює маленьку свічку, як пам’ять про 1933 рік. Наше завдання не в тому, щоб виправляти помилки минулого (часто виправити їх неможливо), а в тому, щоб не дозволити їм повторитись.

Сьогодні все стихло. Лише чорні стяги на будинках сумно спалахують щороку у пам’ятний для українців день. Ні, то не прапори насправді, а маленькі клаптики нашої з вами долі, нашої з вами історії.

Україна свята. Вона давно пробачила, але вона ніколи не забуде! Бо ж їй досі мертві діти сняться…

Юлія ГРИЦЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається