У сутінках ліберальної доби

0
0

Марта КовальчукWvvOj5xwOBg

Поняття «світова криза» , без сумніву, циклічне, зрештою, все нове — це добре забуте старе. Тож накопичені впродовж років установки мали б підказати людям, як викорінити  або виправити чинники, що призвели до виникнення проблеми. Та чи застосують таке трактування до світової кризи неолібералізму, адже ідеології мають здатність дискредитувати себе – подекуди дуже швидко та безповоротно?

Прихильників ліберальної доктрини у світі – мільйони, проте кількість осіб, що її заперечують, також чимало. За попереднє століття класична теорія лібералізму збагатилася відгалуженнями з доволі різноманітними положеннями. Тому сьогодні доцільно говорити і про неолібералізм, і про неореалізм, і навіть про лібертаризм.

Сьогоднішня епоха так званого «лібералізму третього покоління» (неолібералізму) – це програма, яка утвердилася після боротьби з колоніалізмом у середині минулого століття. І якщо перші теоретики лібералізму віддавали першість інтелектуальній свободі та плюралізму, то другі – соціальним перетворенням. Сьогодні ж головні цінності змістилися у бік захисту передовсім матеріальних прав: економічного розвитку, децентралізації влади та демонополізації ресурсів у державі. Ця остання трансформація ліберальної філософії мала стати альтернативою для всіх типів авторитаризму, цим пояснюється її поширення у країнах третього світу, де громадяни страждали від репресивних дій з боку держави.

Всесвітня ліберальна революція, яку обіцяв нам на початку 90-х років Френсіс Фукуяма, таки відбулась. У цього політолога знаходимо радикальну тезу про те, що західному лібералізмові вдалось стати останнім рівнем форми людського врядування. Можемо припустити, що такому сюжетові сприяла ситуація, яка склалася наприкінці минулого сторіччя, коли головні ідеології централістської влади, зокрема, соціалізм, раз і назавжди позбавили громадян довіри до себе. Натомість ліберальна демократія пропонувала громадянам індивідуальну свободу та всесвітню суверенність народів.

Майже усі світові ідеології схожі на карткові будиночки – рано чи пізно, вони мають завалитись. Якщо так, то маємо забезпечити такому процесові поступовість руйнації або ж просто навчитися трансформувати, залишаючи, зазвичай, хорошу основу.

Три кити, на яких трималося світове ліберальне суспільство, – глобалізація вкупі з багатокультурністю, вільний ринок, а також співвідношення особистої свободи та демократії, стали автономними одиницями, утворивши власні шляхи.

Ось у що це вилилося: крах політики мультикультуралізму та міграції (реалізація ліберального принципу «відкритих кордонів»). Долучилася й глобалізація, яка потягнула за собою насильницьку асиміляцію культури та зменшення вартості особи як носія національної ідеї. З погляду міжнародної політики положення ліберальної демократії також зазнали негативних трансформацій. Сьогодні мирні соціальні перетворення подекуди поступилися збройним методам досягнення цілей. З’явилися держави – святі поборники ліберальної демократії на чолі з США, що методом нав’язування почали просувати доктрину у «спраглі» країни, зокрема Ірак. Європа ж навпаки — зрозуміла, що практика війни – застарілий метод, вона просуває принципи «реалполітік», активно втілюючи їх у міжнародній дипломатії.

Неоліберали та неореалісти наприкінці 80-х років минулого сторіччя розвинули дискусії довкола трактування принципів міжнародної політики. Якщо перші наголошували на тому, що суб’єктом міжнародних відносин є міжнародні організації, то другі вважали суб’єктом державу. З погляду неореалістів міжнародні організації призводять до того, що роль суверенної держави зменшується, і такі організації сприймають світ як один єдиний денаціоналізований ринок.

Інше поле конфлікту містить суперечку стосовно питання, чи стало людство має рівні можливості? Адже сьогодні більшість населення і надалі не має змоги реалізувати свої права. Тоді як ліберали – це вузьке коло тих, хто в своїх руках монополізував ці права та ще й отримує за це гроші.

Виникла різка полеміка між лібералами та націоналістами. Ще на початку ХІХ століття обидва рухи, попри те, що наголошують на існуванні раціональних людських істот, які самі можуть керувати власним життям, мають принципово різні інтерпретації цих понять. Основні закиди з боку націоналістів стосуються нерозуміння з боку неолібералів сили суспільних зв’язків. Йоганн Фіхте наголошував на тому, що ліберали «дотримуються  атомістичного розуміння асоціацій, яке ґрунтується на змаганні, недовірі та вузькому егоїзмі, що неминуче призводить до національного занепаду, поразки та приниження» (із «Листів до німецької нації»). Іншими словами, сьогодні неоліберали трансформували поняття «національна ідентичність», яку у сучасному світі можна змінити чи поновити.

Ранній лібералізм, на думку Бертрана Рассела, був індивідуалістським в інтелектуальних та економічних сферах, натомість він залишався несамоствердним емоційно. Сьогодні ситуація трохи змінилась, емоційність та почуття мобілізувались у розуміння того, що особа – важливіша за державу. Поширеним став і чуттєвий тип мислення, а це означає: поверховість думки та асоціальність як головна перешкода у пошуках щастя. Проте, якщо порівнювати авторитет держави із авторитетом Церкви, то остання програє у більшості параметрів. Принаймні серед ліберальної молоді, яка у своїх діях керується радше отриманням насолоди, не думаючи про правильність засобів її досягнення.

У 60-х роках минулого сторіччя відверта інтервенція влади в особисте життя людини породила поняття лібертаризму, представники якого трактували свободу, використовуючи принципи негативної свободи. Радикальна течія лібертаризму передбачала цілковите знищення інституту держави, а тому отримала іншу неофіційну  назву – анархо-капіталізм. Її головний теоретик Мюррей Ротбард вважав, що необмежена свобода  призведе до добровільної співпраці між людьми та до утворення вільного ринку. Щодо інтерпретації цінностей, то навіть помірковані лібертаристи не заперечували проти абортів та самогубств – це ж також було виявом людської свободи вибору.

США завжди була законодавцем моди, якщо не моди, то хоча б просування незвичних тенденцій. Не будемо присвоювати собі дар візіонерства, але не виключено, що коли США щось започаткує, там же й почнеться зворотній процес – руйнація доктрин.

На думку Фрідріха фон Хайека, представника «Австрійської школи економіки» лібералізм відрізняється від консерватизму передовсім тим, що лібералізм ніколи не нав’язував свою доктрину людям, тому головною ознакою ліберальної держави є добровільність. Та чи не означає це непримусовість сприймання моральних, релігійних та етичних цінностей?

Візьмімо хоча б світоглядні засади газети «Нью-Йорк Таймс» («The New York Times»), де провідною є теза: людина є вільна і повинна сама себе творити (self made man), оскільки Бог вмер. Окрім того, видання підтримує зміну статі, право на аборти, поступове обмеження суверенності національних держав та визнання власної найкращої віри як найкращої для себе… Такі думки є прямим ігноруванням загальнолюдських засад існування, хіба ні?

Ліберальні цінності сьогодення дедалі більше набувають крайніх форм реалізації. Докорінне зникнення ліберальної теорії неможливе хоча тому, що головний її представник – США – закріплений на карті світу на багато наступних століть.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається