«У нас немає хліба, ми помираємо…»

0
0
Мій український народ пережив три Голодомори, вони стали фатальними для мого суспільства. Але зараз я писатиму лише про голод 1932–1933 років, тому що він був наймасштабнішим, як за кількістю жертв, так і за охопленою територією, а наслідки його ми відчуватимемо ще дуже довго. Та не хочу видатися егоїсткою щодо загиблих під час голоду 1921–1923 та 1946–1947 років, про яких не писатиму, я схиляю свою голову перед вами, тому що усвідомлюю, яким важким було ваше життя та жорстока вимушена смерть. Розумію, що моя праця не сягає належного рівня, але все одно прошу вибачення, що оминаю Вас, бо заслуговуєте на те, аби про Вас писали, кричали на весь світ, загиблих у 1921–1923 та 1946–1947 роках.

У енний раз вони порушують права людини, у енний раз вони відбирають життя невинних людей, але вперше вони знищують усіх і відразу. Він — люцифер і лідер, він — організатор і очільник, він — Сталін.

Важко уявити, що за ініціативи однієї людини, яку після такого важко назвати людиною, померли 10 мільйонів людей. Мені, молодому поколінню, яке не було очевидцем цих подій, важко таке уявити. Знаючи усю історію українського народу, не можна ніде побачити зла, якого бажали б українці іншим народам. Ми усе своє існування боремося лише за те, що нам належить. Хочемо зібрати свої території та побратимів, які на них живуть, до купки і жити в мирі, спокої та злагоді, не бути при цьому ні від кого залежними. Просто бути господарями у своєму домі. Звідки до нас взялася така глибока ненависть, що дозволила померти голодною смертю 10 мільйонам осіб, які хотіли просто жити, убого жити, тяжко працюючи на їм же Богом даній землі?! Шкода, що відповідь на це запитання я не зможу отримати від головного злочинця, організатора Голодомору. Історики-дослідники можуть наводити багато аргументів, фактів та своїх відповідей на моє запитання, але ніхто і ніколи не знатиме, чим тоді насправді керувався Сталін, які думки були в його голові, що підказував йому його внутрішній голос. І навіть ті документи, які він видавав, рішення, які він приймав, те, що обговорював зі своїми соратниками, не зможуть цього виявити. Але з того, що нам відомо, висновок уже зроблений. Проте, чому саме Україна? Невже тому, що Вона мала більше населення, ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому, що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. В Україні до 1933 року були створені й існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обмежень, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Це не те, що жорстоко, вчинити таке насилля над такими ж людьми, як і він сам, над такими ж дітьми, як його, над такими ж дружинами, як і його дружина… на такий вчинок здатний лише сам диявол у людській подобі.

Голод був організований для винищення українського народу, передовсім українців як нації. Запитаєте — чому ж голод був і на Кубані, Поволжі та Північному Кавказі? А тому, що там теж жили етнічні українці. Якщо нищити націю, то повністю і всюди, де це можливо, якби жорстоко і цинічно це не звучало. І, логічно, що наступ зробили на село, адже Україна — країна аграрна і основу її становили селяни. А щоб позбутися селян, достатньо забрати від них продукти, вирощені їхньою працею, та нікуди їх не впускати. У містах роботи виявилося менше, просто перестали завозити харчі.

Особливо пильну увагу Сталіна викликав Північний Кавказ, адже цей край був пронизаний духом козацької вольниці. Українське населення там становило значну частину, але Сталін виступив не лише проти традиційної української Кубані, а й проти козаків взагалі. Адже радянська влада ніколи не визнавала козаків окремою етнічною групою.

Доречно говорить Джеймс Мейс у своїй книзі «Ваші мертві вибрали мене»: «Ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не тільки український селянин чи український інтелігент. Ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін вів у 1932–1933 рр. неоголошену війну, кинувши сюди увесь наявний військовий, міліцейський та економічний арсенал».

Таугер вважає, що Сталін змушений був приймати тяжке рішення: рятувати міський пролетаріат коштом сільської смертності, хоч важко зрозуміти, як можна голодувати зі щоденною пайкою у 590 грамів хліба. Та хіба можна рятувати одних людей, вбиваючи інших?! Звісно, що ні. Чим же люди, які живуть у місті, кращі від хліборобів? Але ж люди, які жили у місті, теж помирали, про це Таугер забув. Крім цього, є очевидці тих страшних часів, яким Бог зберіг життя, щоб ми, молоде покоління, знали про всі ті лихоліття, які спіткали наших пращурів, і тепер, у майбутньому, вшанували їх. І свідки стверджують, що колективізація почалася вже у 1931 році, і найперше вони взялися за куркулів, за хутори, бо там жили найбагатші люди, а далі пішли в село. Але люди, які мали дві чи три корови, не є куркулями. А поля? Хто, як не вони самі гірко працювали на тих полях, на те зерно від зорі до зорі. Я вважаю, що за гірку працю людей називати куркулями не можна. Далі, уже по збиранні хліба, у 1932 році все почалося. А от урожай був просто непередбачуваний у 1932 році. Теодора Трипняк говорить, що такого ще ніколи не бачила, жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно було голови, а колоски були такі повні, що просто відламувалися. А сталінська команда твердила, що то неврожай був…

Без будь-яких сумнівів стверджую, голод — це наслідок державної політики, він був неминучим у цьому пункті історії України через політичні обставини. Це чітко визнав і сам Сталін у статті «Питання ленінізму».

Наступ на українське село почався фактично короткою постановою: «Ограничиться уже принятыми решениями ЦК и дополнительного завоза хлеба в Украину не производить». Отак просто Сталін почав нищити українську націю, буквально однією фразою, проте багатьма насильницькими методами.

На мою думку, Голодомор зайняв місце як в українській, так і в європейській історії, адже Україна є невід’ємною частиною Європи, тому така «страшна» подія не могла обійти Європу. Адже людство — велика родина держав, націй, етносів. Ослаблення або ж знищення бодай найменшої структури завдає непоправної шкоди усій людській цивілізації.

Голодомор разом із людськими життями забрав великі таланти: письменників, поетів, композиторів, науковців. Варто тільки подумати, що Україна могла виростити ще одного Шевченка, чи ще одну Лесю Українку, а Радянський Союз знищив їх! А якщо взяти до уваги ту кількість осіб, які померли, і ту кількість населення, яку маємо зараз, а нас мало, порівняно з тим, скільки нас було. Варто задуматися, що нас могло бути набагато більше і зараз у нас проблем із низьким демографічним рівнем не було б. Тому можна сказати, що Сталін був далекоглядним у своїх планах. Через велику кількість померлих стався брак спадкоємності інформації та духовних цінностей між поколіннями. І це найстрашніший удар проти душі і духу цілої нації, а України взагалі як багатонаціональної країни. Скільки народних пісень, казок, приказок, прислів’їв не дійшли до нас, а канули у забуття. Скільки духовних цінностей могли перейти до нас. На жаль, ані я, ані, мабуть, будь-хто інший не знає, адже навіть в утробі матері, яка померла від голоду, міг бути призначений для людства новий геній, який міг би, наприклад, винайти ліки від раку. Не знаємо і знати не будемо, що могли зробити для України люди, які померли, і ті померлі, кого могли народити.

Як не прикро, але разом з українським народом помирали і росіяни, болгари, греки, татари та євреї, але Сталіну було однаково, основне, що гинула українська спільнота, а та мала кількість інших народів, що гинули, була мізерною, порівняно з тією, що мала за планом загинути. У новітній імперії було не так багато республік з такими виразними традиціями державності.

Як не намагався приховати Радянський уряд правду про Голодомор, як не брехали тодішні журналісти, скільки б горілки не випив Уманський заради тої брехні, та шило з мішка вилізло. Правда про Голодомор прорвалася крізь усі політичні заслони. Ми маємо твори літератури в яких усе, ледь не в подробицях написано про голод 1932–1933 років. І ці імена варто пам’ятати, бо не дай Боже, щоб і у наші оселі зайшов жовтий князь. Серед них Улас Самчук, Василь Барка та інші. Ми маємо своїх дослідників Голодомору: Адамець, Рудницький, Кульчицький та інші, завдяки яким знаємо все про цей період. А, мабуть, найголовніше — те, що ми маємо людину, яка домоглася визнан­ня голоду 1932–1933 років геноцидом українського народу, — Віктора Ющенка. Здається, маємо все для того, щоб знати про Голодомор і начебто «білі плями» всі розвідані, залишається лише пам’ятати ті декілька прізвищ і шанувати їх. Варто пам’ятати історію свого рідного краю, бо, як кажуть, без минулого немає майбутнього. А я вірю, що у нашої держави майбутнє є, бо, підписавши хартію про «Геноцид українського народу», ми зробили дуже великий крок у майбутнє. Світ визнав Голодомор 1932–1933 років, а значить і Нас визнав як націю, як Україну.

І нехай пишуть, що ми, українці, не можемо стати повноцінним народом, пов­ноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють організувати себе і примусити владу працювати для народу.

Нам не потрібно, щоб якась держава робила Україну українською, ми самі усе зробимо. Ніхто не має вирішувати за нас, як ми маємо творити і писати, крім нас самих.

Соломія БЕРЕСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається