Туристичний рай, робітниче пекло

5
0

workЛьвів – це «туристичний рай, робітниче пекло». Ці слова спостережливі львів’яни і гості міста можуть помітити на стінах у під’їздах будинків. Чому таке гасло ходить містом? Можливо, й справді варто замислитися над тим, що все, що видається гарним і простим, насправді приховує дещо більше?

Ось так, вирішивши розвіятися, вирушаєш з подругою в центр, щоб зайти в якийсь паб чи кафе, гарно провести там час. Все ніби прекрасно: приємна атмосфера, смачна їжа. Навіть не шкода грошей, дуже вже хочеться вдало відпочити від втомливих буднів. Все так смачно і затишно, що вже й офіціантові за обслуговування немає що залишити, як би там спритно він навколо нас не бігав. Декілька гривень решти залишаєш в рахунку і вирушаєш далі насолоджуватись містом.

Таким є погляд на розваги з цього боку. Все видається спокійним і ніби не вартим уваги. Але…

Узагалі на сферу обслуговування є два різних погляди. Не «поварившись» у цьому котлі, ти ніколи не зможеш правдиво оцінити всі нюанси і тонкощі цієї сфери. Офіціант довго не несе замовлення? Обурюєшся і гнівно очікуєш, зарікаючись не залишати чайових цій немічній людині. Але з боку офіціанта це виглядає зовсім по-іншому: «Сьогодні стільки людей, маю дуже багато замовлень… На кухні ще не приготували страву за шостий столик. Головне, аби гості не пішли, бо ж від моєї зарплатні віднімуть кошти за продукти. Знаю, що сьогодні буду без чайових».

Куди піти працювати студентові, аби мати змогу поєднувати роботу з навчанням? На жаль, сфера обслуговування – чи не єдиний варіант. Ввечері, вночі чи на вихідних. Є багато закладів, куди можуть взяти на роботу недосвідченого студента, та варто знати, що складно не тільки спочатку! Далі стає все важче й важче. Розчарування приходить поступово.

На свій страх і ризик хочу описати ту роботу, на якій я встигла попрацювати за цей рік. Найпершою, як ви здогадались, була робота у сфері обслуговування. Я працювала в загальновідомому цілодобовому клубі-барі, в якому ніколи не зупинявся потік відвідувачів, були б це вечір суботи чи ранок понеділка. Працюючи офіціанткою, я бігала до 12 годин на добу, розносячи замовлення. Якби не гарні «чайові», які щедрі відвідувачі закладу залишали, навіть не трималась би за те місце. Адже зарплата моя була 100 гривень за зміну, що, погодьтесь, надзвичайно мало для популярного і людного закладу! Варто сказати, що лише за мою одну мою зміну заклад заробляв чималі гроші. Та власники вперто вважали, що 100 гривень офіціантам достатньо і що на за рахунок «чайових» ми непогано тут заробляємо.

Ще одне обурення протягом трьох місяців моєї роботи там викликав процес видачі зарплати. Мало того, що за відпрацьований тиждень ти отримував гроші аж через місяць, так ще з 700 гривень, які я мала би отримати за тиждень роботи, мені на руки давали близько 500, а то й менше. Немає тут справедливості.

Наступною моєю роботою стала така собі роль в особливому театрі, головною фішкою якого було викликати у людей страх. І все було би добре, якби не занадто прискіпливе ставлення адміністратора до акторів. Адже відпрацювавши своє, ти, обезсилений, не можеш сісти й відпочити, бо тобі одразу знайдуть інше завдання. З цієї роботи я пішла через травму, яку отримала з їхньої вини. Велика залізна лавка, що стояла боком під стінкою, впала мені на ногу, після чого самостійно рухатися я вже не змогла. Нічого особливого і страшного я в цьому не бачила, адже часто травмуюсь, доки той самий адміністратор з злістю в голосі не запитав мене, чи буду я працювати?! Звичайно, я поїхала звідти на швидкій. А свою зарплату забрала аж через місяць…

І, оскільки я навчаюсь на журналіста, я вирішила спробувати себе у цій сфері. І все б видавалося гарним і чудовим, якби за словом «журналістика» у компанії, де я працювала, не ховався термін «рерайтинг» по 16 годин на добу. Уявіть собі, як це важко просидіти 16 годин в пошуку найцікавіших новин, які піднімуть твій трафік. Мої керівники ще за часів стажування вимагали з мене золоті гори. Отже, робота журналіст-рерайтер не приносила мені задоволення. Останньою краплею стало те, що зарплату мені виплатили лише за два місяці роботи, хоча при прийомі на посаду стверджували, що стажування будуть оплачувати. Для мене це стало ударом, адже гроші вже закінчувалися, а жити хотілося. Тому я вирішила, що звільнюся і піду шукати іншу роботу.

Але не так сталося, як гадалося. Мій начальник стверджував, що поки що я не маю права звільнятися (плутанина з документами). Це почало супроводжуватися погрозами в мою сторону. Переборовши паніку, я розібралася в правах і, написавши заяву, допрацювала свої законні два тижні. Свою зарплату я отримаю за місяць, керівник сам винен, що офіційно влаштував так пізно, він навряд чи захоче піти під суд за махінації. Так я вирішила питання з останньою своєю роботою.

Львів – це туристичний рай, важливий центр подій в Україні,це місто забирає в полон серце кожного, хто хоч раз тут побував. Але варто задуматися, чи все так сонячно в цьому «робітничому пеклі».

Олена Борзик

Олена Борзик – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається