0
0

Студенти-журналісти розмірковують над романом про Василя Стефаника

«Темний ліс» інтелектуала Василя Стефаника ризикнув дослідити Степан Процюк у своєму психологічному романі «Троянда ритуального болю», чим, без сумніву, збагатив сучасну українську літературу. 

Перше враження від прочитання роману — виверження лави емоцій. Це роман особливої напруги, надзвичайно сильної енергетики. Саме тому образ Василя Стефаника в романі видається таким переконливим і достовірним. 

Перше, що можна відкрити для себе, — це те, що успішний та визнаний письменник, громадський діяч Стефаник був безкінечно самотньою та глибоко нещасливою людиною. 

Увесь його життєвий шлях — то є душевні муки, які ніколи не полишали письменника, навіть у найсвітліші хвилини. Він рано збагнув, що життя — це бездонна чаша печалі, тривоги, які йшли пліч-о-пліч його життєвою дорогою, проте це життя варто любити… 

Гостре, як лезо бритви, зіткнення білого світу Стефаника, світу невимовної материнської ласки й тепла, зі світом соціально чорним, глибоко несправедливим, дуже тонко вловив С. Процюк. Завдяки такому чуттю, авторові вдалося відтворити «метафізичний світ» Стефаника. 

Лише в дитинстві Стефаник почувався по-справжньому щасливим. Щастя безжурному маленькому Білому Хлопчику дарувала Головна Жінка його життя — мама Оксана. Пізніше її смерть стане для нього початком кінця. Щоразу його залишатимуть близькі люди: сестри і брати, кохані жінки, друзі. На схилі віку його «супроводжуватимуть» хвороби і нестатки. Саме завдяки глибоким психологічним переживанням Стефаник творив новели, нерідко сповнені трагізму. 

Стефаник був талановитим і вродливим, романтичним і незрідка смутним. «Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма — рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися. Різним — розладнаними нервами, випробуваннями долі, гримасами таланту. Бо харизма — це завжди великий талант. У нього закохувалися жінки, чоловіки прагнули дружби з ним. Він, за незначними винятками, почувався самотнім». 

Харизма Стефаника посприяла тому, що в нього було чимало відданих друзів. Доля подарувала йому Ольгу, яка була його соратником та захисником, коханою та другом. Проте Стефаника немовби «притягував» жаль за несправдженим щастям, отакий-от парадокс психіки цього Генія пера… 

«Метафізична співпраця» Процюка зі Стефаником у підсумку дає результат у вигляді психоісторії глибокого інтелектуальному твору. Звісно ж, Процюк міг обрати простіший шлях — зобразити відомого письменника на тлі громадсько-політичних перипетій. Але за ширмою супільно-політичних катаклізмів ми б не побачили Василя Стефаника. Натомість автор подає свою версію бачення історії нелегкого життя Генія: «Між гордістю і тривогою, між потребою писати і соромом за писання протікало його життя, в тому числі і літературне. Із його спалахами і довголітніми перервами. Це були дія і протидія, дві рівновеликі сили, що тягнули у різні боки, — один із найважливіших символів стефаниківської метафізики». 

Лілія ТУЛУПЕНКО 

Музика тихо розливалася просторими залами. Шепотом маминої колискової вона пестила думки хлопчика у білій сорочці. Ніжна і добра, наче вирвана з колиски Едему, вона солодким медом заглушувала ту гіркоту, що ятрила діточу душу. Він поцілував мамі руку, своїй Пресвятій, та зайшов до першої кімнати. Тут уже не було його рідних херувимчиків і солодкавої музики. Тут був страх. Тут була розгубленість. З нього сміялися. Сміялися з його дивних слів, сміялися з його білої сорочки. Її заляпала кров звіра з червоною пащекою. Ці двері за собою зачинив дикий регіт, а на дверній клямці залишилися висохлі краплі крові. 

В іншій кімнаті його чекали так звані знахарі, чи просто лікарі… Вони наче скоромовками швидко перекрикувалися між собою, та хлопчик у білій сорочці не розумів їхньої мови. Він хотів бути лікарем душі, а не тіла. Куля Тривоги гучно і лячно прострелила двері цієї кімнати. Так у ній залишилися його кохана сестричка, а потім і мама… Тут він посадив насіння своєї скорботи. Його слова плакали, а думки насолоджувалися незвіданим горем, невиправданою мозаїкою болю, що чорно-білими частинками стікалися в один сірий «Ніл» власного нещастя. Він був приречений на вічні пошуки. 

Пошуки правильної кімнати. Таємного порталу, де ховається бажаний баланс між життям і смертю. Хлопчик уже давно змінив свою білу сорочку на чорний костюм, та вірного шляху не знайшов. Намальовані білою крейдою шості двері як галюцинації втікали від жерця. В одному залі його чекав Харизматичний Невротик, в іншому кохані Євгенії, далі сімя, привиди в коридорах Віденського парламенту. Йому пропонували безліч заманливих ролей та масок. Та він міг бути лише собою. Перерізавши вену Базилевса, проспівавши дифірамби безтямній оргії, захлинувшись сльозами… добрався до останньої дванадцятої кімнати. Тут музика була трагічна і гучна. Кімната виявилась тією самою, що й перша. Пастка і пустка. Меланхолійна крижана краса та червона ріка. Безглуздість ідеального. Дванадцять рівнів, дванадцять кімнат замикаються в ідеальне коло, що безнадійним криком відлунюють у його серці. 

І тільки мама Оксана подала йому руку, вказуючи на маленьку драбинку нагору. Там сяяло світло. Там його кончина стала початком нового Світла. 

«Троянда ритуального болю» Степана Процюка видається мені патографією. Вдала експресія цього психологічного порт­рету захоплює з першої сторінки. Він у мене викликає внут­рішні імпульси для розуміння «справжнього аристократа духу» руської нації. 

Олеся ЯРЕМЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *