Театру бути?

2
0

e41ea728eaee876909d5714b5293ecdaЛьвівський драматичний театр імені Лесі Українки inside. Театральне мистецтво, яке виживає завдяки ентузіастам. Розмова з актором Назаром Павликом розкрила трохи сценічних і закулісних таємниць.

– На сайті театру Лесі України є розділ «благодійність». Чи справді все так погано? На що сьогодні живуть театр і актор?

– Я – актор, а не частина дирекції чи адміністрації, тому точно казати про наше фінансове становище мені важко. Але самі можете побачити, в яких умовах ми працюємо. І держава, наскільки я розумію, розвиткові не сприяє. Кошти, які заробляє театр своїми виставами, надходять в бюджет. А бюджет вже виплачує театру кошти. Це називається «дотаційна система». Отак ми й існуємо. Ну, звісно, цих дотацій недостатньо. Все розвалюється, працювати дуже важко. Виживати теж. Я особисто для себе вирішив, що займаюсь тут благодійністю, а не зароблянням чи чимось подібним. Вижити на нашу зарплату – неможливо, але такі реалії.

Якою є ваша аудиторія? Адже існує така думка, що театр відвідують лише «обрані».

– Жодним чином. До нас в театр останнім часом приходить молодь. І це, звичайно, тішить. Акторський колектив у нас молодий. Наш глядач не те щоб великий, але він є. Люди дуже різні: від юних до старших, яким ще цікавий театр, які не «зависли» в якомусь ХІХ столітті (усміхається).

Назар Павлик. Фото зі сторінки у Facebook

Назар Павлик. Фото зі сторінки у Facebook

Ваш театр подорожує. Яка відмінність між публікою у різних частинах України?

– Так, різниця справді існує, тим паче у ситуації, яка зараз склалася в країні. Іноді ще й залежить від вистави. Деколи вона натискає на «больові точки». Недавно хлопці їздили на Схід, їх дуже привітно там зустріли.

Чи потрібен місту театр, а людині – сценічне мистецтво?

– Театр як релігія. Не в тому плані, що це храм чи щось дуже серйозне, але це –  інструмент спілкування наших душ. Одне з основних знарядь культури. Безсумнівно, з часу виникнення кіно, телебачення, він відходить на інший план, але навіть зараз відчутно: коли в країні починається криза, виникають проблеми, то в цей же момент театр стає необхідним. Театр – спілкування живих людей, які перед тобою працюють на майданчику. Це не можна замінити ні фільмом, ні нічим іншим. Відбувається якась тонка магія, до якої не можна торкнутись, яку не можна побачити. Її можна тільки відчути, прийшовши в театр. Таке мистецтво дуже важливе. На жаль, не всі хочуть це зрозуміти. Мені здається, якби в культуру вкладали більше фінансів, то проблем, які зараз є в нашій країні, просто не існувало б.

Як театр може віддзеркалювати сучасний стан суспільства?

– Він постійно цим займається, коли виокремлюється і загострюється до крайнощів певна проблема. В цьому є й момент дзеркала: коли ти дозволяєш людям глянути на себе самих, даєш їм не якусь тезу чи відповідь. Ми намагаємося ставити запитання, підштовхнути до того, щоб глядачі задумалися про речі, які часто за всім побутовим гамором просто залишаються непоміченими та забутими.

Чому акторство? Як це – бути актором львівського театру?

– Я не знаю чому, якось так сталося само собою. Це мені було найближче, і я в цьому, в принципі, знаходжу все, що мене цікавить, бо в театрі є те, що може бути в житті і навіть більше. Тут можна проходити шляхи набагато яскравіше, повніше, правдивіше. Водночас це якоюсь мірою обман, але все залежить від тебе. Моє рішення не було якимось свідомим, воно було прийнятим у шкільному віці, коли я вступав до університету. Я пройшов конкурс, а потім пройшов ще й довгий шлях того усвідомлення. Досі не можу сказати, чи дійшов до кінця, чи точно я розумію, чому цим займаюсь. Просто мені подобається, відчуваю, що це моє, маю необхідність цим займатися.

Вистава "Перетворення" Франц Кафки. Фото із сайту Театру Лесі Українки.

Вистава «Перетворення» за Францом Кафкою. Фото із сайту Театру імені Лесі Українки

Однією з відомих постановок театру є «Перетворення» Кафки. Форма подачі – пластична драма. Чим вона незвична?

Взагалі не пригадую, скільки було таких постановок у нас, на теренах Львівщини. Був «Театр у кошику», в якому були цікаві пластичні рішення. Тоді відбулося перше знайомство Артема Вусика, режисера-постановника «Перетворення», з театром Лесі Українки і наше знайомство з ним. Вийшов такий собі перетин Харкова і Львова. Дух пластичного театру дуже актуальний сьогодні в Європі. На мою думку, це працює навіть краще, ніж текст. Написані слова всі можуть прочитати та навіть уявити краще, аніж ми це відтворимо. Так нам доводиться зображати людей в побутових ситуаціях, а коли ми забираємо текст, то можемо говорити про речі трохи ширші, більш асоціативні. Ми не намагаємось переказати Кафку, з яким ми вже не можемо поговорити, а стараємося передати те, як ми відчули Кафку, що ми там побачили, які запитання виникли у нас стосовно його твору.

Театр – мистецтво дії, а не мистецтво слова. Дія правдивіша: ти або поцілував, або вдарив. Говорити можна багато, але всі брешуть.

Ви також є викладачем львівської театральної студії «Птах». Чому ви перш за все хочете навчити інших?

– По-перше, студія теж є інструментом мого навчання. Я намагаюся передати людям, які жодним чином не мають стосунку до театру, душу театру. Думаю, що вона проявляється у дії спілкування, у тексті, в моменті правди. Ідея не в тому, щоб зробити театр, а в тому, щоб допомогти людям трохи розкритись, бо в наш час усі стали дуже замкнутими. Люди мало спілкуються, всі такі агресивні й заклопотані. А через інструмент театру, через спілкування, через тренінг люди раптом відкриваються. Я постійно намагаюся підкидати їм щось нове і дуже радий від того, що люди трошки квітнуть. От і все.

Театр не є ціллю, він – інструмент у наших руках і варто використовувати його за призначенням. Часто з ним або не знають що робити, або роблять з нього шоу-бізнес. Так, він може бути шоу-бізнесом, але треба розуміти, що його цілі трохи не там.

 

[wp-rss-aggregator source=”3257″ limit=”4″]

Олена Мушинська

Олена Мушинська – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається