Театр Лесі б’є рекорди на «Любові)»

5
0

Виконання пісні “Тихо” на вірш Лесі Українки “Коли прийде журба”.
Фото Театру Лесі Українки

До 25 лютого – Дня народження своєї патронеси й натхненниці – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки встановив вітчизняний рекорд із масового читання творів письменниці. 278 поціновувачів творчості Лариси Косач одночасно продекламували її вірш «Сontra spem spero». 23 лютого до цього дійства долучилися глядачі та адміністрація Театру Лесі Українки.

«За підрахунками, о 20:09 23 лютого було встановлено рекорд України із наймасовішошо синхронного читання поезії Лесі Українки, а саме – її культового вірша «Сontra spem spero». І тепер 278 осіб у Львові вміють без надії сподіватись і крізь сльози сміятись. Для нас дуже важливий День народження нашої патронеси, тому що у нашого театру немає сталої дати заснування. Ми вважаємо її День народження (25 лютого) – днем народження театру. І якщо минулого року ми читали вірші у транспорті, то цьогоріч вирішили бити рекорди на сцені театру», розповіла Вікторія Солов’юк, PR-менеджер Театру Лесі Українки.

Встановлення рекорду було обрамлене демонстрацією мімічної вистави-дослідження «Любов)» за мотивами першої психологічної драми Лесі Українки у 5-ти діях «Блакитна троянда».

Дія перша: що воно любов?

Вистава «Любов)» це персоніфікація різних граней одного почуття, перед яким на колінах стоять усі класи і касти нашого суспільство. Як не парадоксально, але кожна любов заздалегідь приречена на муки та страждання. Палкими поцілунками вона впорскує отруту просто в кров своїх безвольних жертв і чекає – як мисливець, як холоднокровний хижак, як найпрекрасніше у світі зло.

А далі кожен вражений людський організм поводить себе по-своєму. Хтось стійко переносить отруєння, перестраждавши легкою лихоманкою. Його тіло вже виробило антитіла, і тепер любов не має над ним влади, а приносить лише азарт чергової забавки-гри. Інший – стає залежним від наркотику солодких страждань і повільно перетворюється на мазохіста, що фанатично прагне нової дози любові знову і знову, допоки в якусь мить не осягне своє згубне становище. Але тоді, зазвичай, буває надто пізно.

А є ще третій варіант – фатальний. Для тих, чий організм у момент впорскування отрути був ослаблений і хворий. Чи хижак трохи переборщив із дозою… Тоді все закінчується так, як це дуже любив Шекспір.

Та є й інші наслідки отрути: їх так багато, що британські вчені витратили б усі свої ресурси на дослідження подальших перспектив. А от Театр Лесі вклався у 120 хвилин.

«Безліч варіантів – кожен може вибрати те, що йому чи їй пасує. Питання у тому, як бути щирим і чесно вибрати між спокійним, впорядкованим життям і варіантом «блиснути враз і згоріти», а також у тому, чи маємо ми, в принципі, такий вибір», вважають у Театрі Лесі Українки.

Дія друга: to play, to dance or to love?

Грати, танцювати чи любити що на сцені повинні робити актори, аби вистава ідеально пасувала до своєї назви? Театр Лесі благородно позбавляє глядачів тріади варіантів і пропонує власний оригінальний мікс.

З перших секунд припіднятої завіси необізнаний у стилістиці та традиціях театру глядач впадає у кількасекунднуй ступор. Адже тут слова не належать акторам, тут усіма репліками володіє той, на кого падає тінь єдиного мікрофона, що стоїть перед сценою.

«Ведучі» вистави міняються разом з тим, як чергується кожна дія. Вони сходять зі сцени, наче через невидимий портал, який очищає їх від вантажу вивченої ролі і дозволяє на чверть години побути самим собою. І вони користуються цим дарунком сценарію сповна: розповідають історії з власного життя, філософствують про те, що таке любов, а потім, наче зрозумівши, що часу раптом стало занадто мало, повертаються до начитки реплік. Бо слово належить тому, хто за мікрофоном.

Фото театру Лесі Українки

А тим, хто на сцені, належить рух. Плавний і граційно звабливий, як декорація прихованої пристрасті між тітонькою Ліпою та паном лікарем, різкий і гострий, як демонстрація вразливих і щойно народжених бажань між юною Любою та Орестом, владний і зверхній у кожному скороченні м’язів пані Груїчевої, енергійний та дражливий у флірті Сані та Милевського. Сцена театру перетворюється на арену танцювальних двобоїв, де за титул переможця борються усі відомі стилі: від контемпу до клубного диско. Бо рух належить тому, хто на сцені.

А всім іншим належить любов. Бо нею під час вистави просякнуте саме повітря. І єдиний вихід не пропустити її в свої легені – припинити дихати.

Дія третя: на перетині двох світів

«Любов)» це перформенс на перетині двох світів: класики та модерну. Коли ти закриваєш очі і вслухаєшся в слова, то уява малює образи драматичної постановки з декораціями початку ХХ століття. Коли ж, навпаки, закриваєш вуха і відкриваєш очі, то розумієш дійство як крик модерну із переплетінням стилю 90-х. Розмаїття часових епох вигукує свої провокативні гасла із контрасту яскравих костюмів, драйвової музики, гри світла та чіткого ритму досконалого шоу.

Коли ж ризикнути відкрити очі та вслухатися у слова одночасно, то суміш двох протилежностей влучає контрольним пострілом просто у мозок. А там вже немає вороття: «Любов)» поглинає тебе повністю.

Дія четверта: весь театр – актори

Чого ви чекаєте, коли відклавши свої «нагальні справи», приходите на побачення до храму Мельпомени, аби зустріти там ту саму, єдину і неповторну «Любов)»? Напевно, нагодовані дегустаційними шматочками відгуків і коментарів, вмощуєтесь у кріслі в лінивому очікуванні того, що офіціанти-актори принесуть вашу страву на срібній тарелі сцени. Може, десь воно так і могло б бути, але ніяк не у любові. Бо вона ж бо вперто не терпить однобічної активності. (Хіба що ви прихильних дещо збочених форм її виявів, яким не має місця в сакральних стінах театру).

Любов як і «Любов)» прагне поглинути всіх, чиї душі, покриті металом награної соціопатії, так легко піддаються її магнетизму. Вона виходить в зал до глядачів і запрошує їх до танцю. Вона всідається на краєчку сцени, звісивши ноги і розказує таке, про що згідно з неписаною конституцією людських взаємин, прийнято говорити з кимось дуже рідним вдома на кухні за горнятком чаю (насправді – вина). Вона, та «Любов)» чи любов (вже й не розібрати), зачіпає усіх і кожного, провокує, розхитує, заряджає, змушує думати менше, ніж потрібно, а відчувати більше, ніж це взагалі можливо.

Дія п’ята: любов покликана бити рекорди

 

І ось ти у стані левітації, заворожений і прониклий дійством, яке відбувається не перед, а навколо тебе, аж раптом в один мент, ти й не встигаєш схаменутися, як в унісон із багатолюдним залом декламуєш «Сontra spem spero». Лунають оплески і спалахи фотокамер і ти вдоволено розумієш, що бездумно довірившись їм обом – любові й «Любові)» – у винагороду отримуєш усю повноту єднання з глибоким і досконалим перформенсом. Бо любов, як і вистава, починається там, де закінчується відсторонення.

Завіса

 

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається