«Я хотів, щоб читачі знаходили в моєму романі власні контексти та алюзії», – Сергій Мартинюк

3
0

У липні на Рівненщині відгримів найстаріший рок-фестиваль на українських музичних просторах Тарас Бульба. Популярні і не дуже, всім відомі і нові музиканти та письменники протягом трьох днів виступали для публіки на Дубенському стадіоні «Спартак». Під час одного зі спекотних днів ми поспілкувались від тепер не лише з фронтменом гурту «Фіолет», а й письменником Сергієм «Колосом» Мартинюком.

– Сергію, як у тебе з’явилась жага до письменства?

– Я читав з самого дитинства, з років 6-7 вже намагався й сам щось писати. Спочатку це були зовсім примітивні віршики на злобу дня. Коли щось траплялося в житті я переплавлював це все у вірші. Дуже любив, коли відбувалися родинні застілля і мене запрошували вилазити на стільчик їх читати. От така була моя перша сцена.

Вже в старші роки начитавшись дорослої прози я намагався теж писати подібне, але нічого з того не вийшло, адже мені бракувало терпіння і головне – усвідомлення для чого ж я це все роблю.

Чи вагався ти, що «Капітан Смуток» (КЕП) таки має побачити світ?

– Зовсім ні. Коли написав рукопис на деякий час взагалі забув за нього. Таке відчуття, що мені було важливіше написати роман, аніж його випустити. Це був своєрідний челендж для мене, адже всі свої прозові історії до того я закінчував навіть не дійшовши до екватору. Тому саме завершення рукопису стало для мене особистою перемогою.

Але потім виявилось що є видавництва, яке готові його надрукувати. Все вийшло дуже спонтанно, і я радий, що сталось саме так, адже мені не доводилось оббивати пороги видавництв, як це роблять письменники початківці. Тут мені допомогло й те, що мене знають як фронтмена гурту «Фіолет», звісно.

Що ти відчув, як вперше взяв надруковану книгу до рук?

– Було приємно, мені не дуже подобалась обкладинка, яку пропонувало видавництво, але вкінці-кінців ми її затвердити. І от власне, коли я взяв до рук вже надруковану версію саме обкладинка виявилась в рази гарнішою. Кайфував і від паперу, запаху, бо це – все те, що подобається мені у друкованих книжках.

Коли писав книгу, чи бачив ти потенційного читача КЕПА?

– Я уявляв себе 16-річного, того чувака, який був в передчутті, що має от-от лишати колиску свого дитинства, переїжджати у велике місто. Йому страшно це все змінювати, він не знає, як відповідати за себе і своє життя. Власне, коли я писав книгу, то хотів, аби її читали люди саме на моменті цього життєвого роздоріжжя. В той час, коли їм тпотрібна деяка певність в тому, що навіть якщо вони роблять помилки, то це все одно шлях. І хто його знає, чи випадково три твої життєві помилки не приведуть тебе на червертому кроці до якоїсь значної перемоги. Тому дуже важливим є саме кут сприйняття цього всього.

В книзі всі герої і їхні походеньки це своєрідні символи існування та еволюції того покоління. Найперше, я хотів, щоб читачі знаходили в тексті власні контексти та алюзії, а не те, що я хотів донести.

Чи часто чув негативні відгуки про книжку і як взагалі сприймаєш критику?

– Не часто, але чув, однак я спокійно до цього ставлюся. Я думав, що буду болісніше сприймати, та «Фіолет» мене добре загартував. Бо перші 3-4 роки робити гурту я дуже погано реагував на критичні зауваження у наш бік, сприймав як особисту образу, зараз навіть смішно. Адже ображатись на зауваження – це якось не професійно, бо це вже власні амбіції, а не прагнення тверезо дивитись на критику і самовдосконалюватись. Я намагаюсь зараз виокремити зерно конструктивну з цього всього і розвиватись далі.

Як тобі співпраця з Фабулою?

– В мене з видавництвом було все добре, бо був присутній діалог, і ніхто не диктував свої умови. Звісно, що були дискусійні питання до окремих речей в романі: сленгу, назви та деяких частин, які у видавництві хотіли взагалі викинути. Десь йшов на компроміс я, десь навпаки відстоював свою позицію до останнього. Вдалось лишити деякий західноукраїнський сленг, бо коректорам не до кінця подобалось, що в романі були присутні слова, які будуть зрозумілі жителям лише певних регіонів. Загалом перший досвід мій із видавцями був приємний.

Про що нова книга та коли плануєш її видавати?

– Нова книга про вигадану рок-н-рольну групу. Про життя музикантів, дороги, студії, про те, як вживаються між собою абсолютно різні люди. А головне про український рок-н-рол, альтернативна реальність, де досі живий Кузьма, де живий Девід Бові і випускає альбом, який таки не вспів випустити, Oasis дають об’єднавчі концерти в Києві, і навіть я фігурую в окремому абзаці. Коли вона вийде поки не знаю. Можливо наприкінці цього року, можливо на початку наступного.

З яким видавництвом тобі б хотілось попрацювати?

– Чесно, глобально про це ще не думав. Можливо, буде Фабула, можливо, якесь інше видавництво. Першим ділом я хочу допрацювати роман, виправити усе з коректорами. А тоді вже видихнути і довірити це моєму літературному агенту.

Вже декілька років ти живеш в Києві. Що змінилося у твоєму житті після переїзду з малого Луцька, до великої столиці?

– Київ зробив мене конструктивнішим. Це місто можливостей, але вони опиняються лише тоді, коли не сидиш на місці, а готовий відкривати нові тусовки, розширювати коло знайомств і виходити з зони комфорту.

Дехто з моїх колишніх друзів переконував мене перед переїздом, що краще лишитись у Луцьку кимось, а не переїхати туди і бути ніким. Однак так говорять лише слабаки.

Можливо, столиця зробила мене трохи цинічнішим і більш вимогливішим до себе, бо після переїзду я почав спілкуватися з великими професіоналами і зрештою почав звертати увагу на речі, де раніше я почувався профі. Лише останні кілька років я помічаю, що «Фіолет» більш-менш почав професійно працювати, і я зокрема. Київ однозначно повипливав як тло цьому всьому.

Музика чи література. Де почуваєш себе комфортніше?

– Я не хочу обирати, бо бачу це в одній площині. Я за еклектику жанрів і напрямків. В майбутньому навіть хотів себе присвятити трохи ще й режисерству, аби знімати якісь кілометражні фільми, можливо навіть кліп мейкерству. Це все поєднується. Велика кількість пісень Фіолету натхненні книгами, і така ж ситуація з літературою. Тому я просто кайфую від того, як це все взаємодіє.

– Про фестиваль, чи відвідував ти «Тараса Бульбу», коли був малим?

– Так, з часу відновлення я не пропустив жодного фестивалю. Це дуже символічний момент, коли я дивився, як виступає на сцені група «Viscula» і мій майбутній басист Андрій Олексюк, дивися на гурт «OnLin»e, де грав мій майбутній гітарист Макс Міщенко, дивився на Вадима Захарченка, і уявити не міг, що пройде 10-15 років, і я буду грати з ними на одній сцені.

Що важливо, саме на Бульбі я відкрив для себе українську музику як таку. Тоді він був один з найкрутіших українських фестивалів. Зрозуміло, що зараз фестивальний ринок розвивається іншими темпами. Тоді я й задумався, а що б якби і я став музикантом, хоч до того у мене таких амбіцій не було.

«Тарас Бульба» завжди був поруч, бо в 2011 році ми з гуртом виграли гран-прі. І для мене це було дуже символічно, отримати нагороду фестивалю, під сценою якого я виріс.

Як змінився фестиваль за ці роки?

– Взагалі, я респектую організаторам, що вони не здаються, і те, що перевели подію з формату міської гулянки в центрі з вільним входом на фестиваль на масштабнішу локації з платним входом. Фестиваль за роки вийшов на новий рівень по звуку, інфраструктурі і наповненні. Однак для жителів Дубно, на жаль, і ті кілька сотень гривень на квиток завеликі витрати.

Я не знаю на скільки часу організаторам вистачить ентузіазму продовжувати і далі. Та я хочу побажати, аби Бульба не припиняв своє існування, а набув таких форматів, щоб став цікавим і місцевим, і приїжджим.

Іванна ЯКИМЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається