Струни пам’яті

0
0
Скорбота за мільйонами вихованців української землі часто безжально ріже струни мого юного і ще не досвідченого в житті серця. Немов тужлива скрипка, воно виводить своєрідну трагісимфонію.

Обірвалася перша струна. У 1930 році Генсеку ЦК ВКП(б) Сталіну закортіло зробити з СРСР надпотужну державу, скарбницю всього світу. Спочатку колгоспи мали здавати від третини до чверті зібраного збіжжя. Але внаслідок Великої депресії на Заході Радянському Союзові загрожувала економічна криза. Що ж робити? Як рятуватися? Звісно, український народ, як вічний подорожник, залікує рани. Так, довелося платити не лише зерном, картоп­лею, м’ясом, а й слізьми, яких, при потребі, зібрали би в сотні разів більше, ніж продовольства. 1932-го наскрізь просякнута сіллю українська земля принесла хороший врожай, але навіть чорнозему не під силу потягнути захмарні цифри Сталінської уяви…

На партійних зборах керівник Компартії України Косіор заявив:

«Селянин відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Ми покажемо йому, що таке голод… Ви мусите зібрати урожай до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».

Лякає прагнення Сталіна та Кагановича «виправити» ситуацію в Україні, щоб не втратити майбутню «фортецю СРСР». Вже з жовтня 1932-го року в основних регіонах створені надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Їхні загони — «червоні валки» — немов ті вовки, видирали в сусідських дітей єдине зернятко.

З останніх сил бринить друга струна. Долинає до вуха прощальний звук, його тінь, подих. Рветься. В той час, коли більшість українських селян залишилися без їжі, уряд Радянського Союзу відхиляв будь-які пропозиції допомоги з-за кордону. Одного разу «чуже» зерно навіть викинули в море, щоб не віддавати селянам. В листопаді-грудні 1932 року з українських домівок забрали ВСЕ.

Люди не мали нічого, тому й пухли від голоду. Вони ставали канібалами, дикими печерними людьми, в яких функціонував лише один-єдиний інстинкт — їсти. «Жили всі закрито, мати на засов хвіртку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей… А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був, валили на той віз і кидали в могилу,» — такі страшні спогади у Надії Рогозянської, якій на той час було всього шість років.

Щороку рахують мертвих по-новому. В 2010 році суд констатував, що, за даними науково-демографічної експертизи, загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору складає близько 4 мільйонів осіб. Але в цих даних не враховано «армію» і ненароджених дітей. Адже народжуваність після штучного голоду знизилась у 5 разів, порівняно з минулими роками.

Дограє третя струна… Немає більше струни… А все через тупе замовчування, яке ще більше морально ламало людей. Переписи населення вигадували, роблячи цілу купу людей ненародженими. Штучний голод заперечували аж до 1980-х. Роберт Конквест вважає, що це було першим прикладом застосування радянською владою Гітлерівської пропагандистської техніки Великої брехні. Справді, всі ЗМІ танцювали під дудку партії, інтелігенція або мовчала, або прославляла політику комунізму. Кому було говорити?! Історик та письменник Едвард Радзинський неймовірно просто і найвлучніше сказав, що Сталіну «вдалось досягти неможливого: придушити всі розмови про Голод… Мільйони помирали, але населення співало хвалу колективізації».

На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932–1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.

Починаючи з 80-х «слава» про геноцид українського народу загула по всьому світу, включаючи й Радянський Союз. У 1986 році Іван Драч перший в Україні вжив запозичене в діаспори слово «голодомор». Про трагедію 1932–33 років плачуть твори «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Все тече» Василя Гроссмана, ненадруковані вірші Андрія Малишка, документальні праці Роберта Конквеста «Жнива скорботи», Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене» та багато інших праць письменників та дослідників. Геноцидом український голод визнала не лише світова інтелігенція, а й всі жителі 24 країн планети Земля.

Чути голос четвертої струни! Вона аж ніяк не рветься, бо це струна спогадів, пізнання, усвідомлення… Вона живиться тим, що факти «випливають». У 2008 році Служба безпеки України оприлюднила список парткерівників-організаторів тиранічного голоду, в якому, звісно, фігурує Йосип Сталін. У 2009-му СБУ порушила кримінальну справу за ознаками злочину по факту здійснення Геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони людей. Тішить те, що нам стає небайдужою правдива історія…

Олесь ГАРДЖУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається