1
0

Ця психологічна драма вийшла у  2017 році і стала дебютною повнометражною картиною режисерки Марини Степанської. 

Фільм розповідає нам про Антона і Катю, які зустрілись у непростий для кожного з них період життя. Антон – геніальний композитор, який загубив свій талант в наркотиках і алкоголі. Він щойно повернувся з клініки, де лікувався від залежності, і зараз живе у глухому селі зі своїм дідом. Антон намагається налагодити нове життя, проте, здається, тверезий погляд на світ йому не зовсім до вподоби. Таким він зустрічає Катю. Вона колись була художницею, потім – розливала чай на Майдані, а нині – збирається їхати до Берліну зі своїм хлопцем-німцем. Вона не знає, куди подіти себе після Майдану, не бачить в собі таланту, та й з хлопцем все частіше не відчуває себе собою: занадто різні їх культурні коди.

Фільм не залишає байдужим: хтось скаже, що це геніальне авторське кіно, а для когось – занудна мелодрама, де забагато статичних  кадрів. Воно неоднозначне – і це добре. 

Перш за все режисерка говорить про проблему втрачених років, можливостей, зневіри у власні сили і пошуку себе. Антон  і Катя – дві зламані частинки. Вони притягуються один до одного і намагаються поєднатись лише тому, що їм потрібна опора у цьому світі, хоч якась визначеність. І хоч у фільмі лише кількома словами згадується про Майдан  і війну, проте головні герої репрезентують також постмайданне суспільство. Воно намагається повернутись до нормального життя після всіх потрясінь, проте вдається це погано і життя завдає нових ударів. 

“Стрімголов” також піднімає тему конфлікту поколінь: Антона і його діда. Вони щиро намагаються допомагати один одному, проте не можуть порозумітись: дід душить своєю турботою, Антон – не поділяє його прагнення захистити ліс від браконьєрів і не бажає займатись цим. Питання браконьєрства, вседозволеності і свавілля режисерка також зачіпає у картині, хоч і не заглиблюється. 

Навіть якщо всі ці проблеми не настільки близькі вам, то “Стрімголов” варто дивитись хоча би заради картинки – вона тут просто просто ідеальна. Відчувається глибока турбота режисерки про фільм і професіоналізм оператора. Вам захочеться фотографувати і детально роздивлятись буквально кожен кадр. Що б не потрапило в об’єктив оператора – все виглядає гармонійно і навіть художньо. Особисто мене підкорило те, настільки тепло і красиво показали осінь. Мені захотілося переміститись з цієї літньої спеки у листопад і почати носити пальта, кутаючись від ранкової прохолоди. Я практично відчула запах осені! Поєднує меланхолійний настрій героїв та осінні вулиці пісня Мар’яни Клочко на вірш Павла Тичини “О, панно Інно”. Я не чула раніше цієї композиції – і вона запала мені в душу, асоціюючись з настроєм цього фільму. 

Фільм не відрізняється легкістю (це таки психологічна драма) і тримає в напруженні до самого кінця. Ти ніби фізично відчуваєш напругу між головними героями, як між ними зароджується почуття, які вони при цьому нерішучі і невпевнені. Впізнати себе в героях і співчувати їм допомагають дуже живі діалоги. Звичайні розмови молодих людей,  які знайомляться біля входу в клуб, ставлять один одному незручні питання, довго мовчать і сором’язливо посміхаються, намагаються справити враження і не знають, куди подіти сигарету. При цьому помітно, що кожне слово, рух і посмішку героїв виважено – режисерка очевидно продумала кожну деталь, тут немає нічого зайвого. 

У фільмі, звісно, є й свої недоліки: 

Клішованість. Знаєте, цих кремезних, мовчазних, грубих (але добрих)  дідів у фільмах, які років так 20 тому десь воювали, а зараз у них є рушниця і їх всі бояться? Так от,  у цьому фільмі теж такий є. Ми не знаємо про нього нічого, окрім того, що у нього є рушниця і він ганяє нею браконьєрів. У нього гарно зачесане волосся (ніби з барбершопу вийшов, їй-бо) і завжди спокійний, виважений вираз обличчя. І ти думаєш: “Десь я такого героя вже бачив…і не раз”. Загальне враження від фільму це не псує, бо зрештою навіть у такого непохитного діда знаходяться свої слабкості. Але до середини фільму персонаж майже не викликає почуттів через клішованість. 

З часом також починає трохи дратувати лінія: хороша дівчинка закохується в поганого хлопця і хоче його врятувати. Так, багато в чому це життєва історія, але може вже досить пропагувати у масовій культурі такий сценарій стосунків? Фільмів про те, що людину можливо змінити і перетягнути на світлу сторону – не злічити. Фільмів про те, що це не закінчується нічим хорошим і не варто приносити себе в жертву – по пальцям перерахувати. Якщо хоч трохи почитати про залежність у стосунках, то стає зрозуміло, що це зовсім не романтично. Особисто мені хотілось бігти і рятувати головну героїню, а не вболівати за їх стосунки. 

І ще вам може трохи зіпсувати перегляд маленька деталь. Головний герой настільки тихо і нечітко говорить, що часом це звучить як його фішка,  а часом – просто дратує, бо доводиться вслухатись. Просто не дивіться його у гучній компанії. 

Окремо хочеться сказати про кінцівку. Вона однозначно несподівана і когось може навіть обурити. Тому що ви не знайдете тут відповідей на свої питання.  Вам весь фільм накидають цілу голову думок і конфліктів – а кінець їх не розв’язує і не вирішує. Розв’язка мене шокувала, проте зовсім не зіспувала загального  враження. Лише стало зрозуміло, що життя також часто підкидає нам несподівані повороти і вони не завжди вписуються в наші плани. 

 Режисерка в одному зі своїх інтерв’ю говорила про те, що варіантів фіналу було кілька. Хотілось би їх побачити і порівняти: чи може бути для цього фільму щось краще, ніж той кінець, який нам показали. Обірваний і трагічний. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *