«Соло для мідних труб» — чому історія йде по колу?

2
0

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима…

Мої предки були народом — 

Тим народом, якого нема.

Оксана Забужко

Фото з сайту театру Марії Заньковецької.

Що трапляється, коли ми відрікаємось від власної присяги? Яке майбутнє творимо, коли минуле стає для нас байкою, а не орієнтиром? Чому стаємо підпалювачами «соборів власних душ»? І головне — чи зможемо на цьому згарищі побудувати «нове і велике», коли серце втрачено в пожежі?

На всі ці запитання відповідають актори Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у новій виставі «Соло для мідних труб», показ якої відбувся 20 квітня. Режисер-постановник Орест Огородник, як завжди, потрапляє в ціль і з сюжетом, і з проблемами героїв, і навіть із часом прем’єри.

Під час антракту я випадково почула слова глядача поруч: «Цю виставу варто було презентувати два місяці тому». А чи справді варто? Після початку війни моя країна обирає уже другого президента, проте залишається такою ж, як і була 5, 10 чи 15 років тому. Більшого відрізку я, на жаль чи на щастя, пригадати не можу в силу віку. Але пам’ятаю, що вона така ж, ми її громадяни такі ж. Такі ж, як герої «Соло для мідних труб»: наївні, терпеливі, покірні, часом ласі до грошей, часом невігласи щодо власної історії.

Деколи навіть здається, що Оксана Забужко озвучила гірку правду: «Мої предки були народом — тим народом, якого нема». Наче і в постановці останній нащадок цієї нації – батько головного героя Василь, який береже свій корінь. А от рідний син Юрій — абсолютно чужа йому душа, яка відреклась не від батькової присяги, а від власного «Я».

Від гри метрів театральної сцени Ореста Гарди в ролі Юрка та Януша Юхницького, який втілює Василя, перехоплює подих. Їхнє протистояння — це щось більше і глибше, ніж конфлікт поколінь. Це криза втраченої генерації, що піддалась спокусі легких грошей і погодилась на компроміс із совістю. Це загублений чи, правильніше сказати, знівельований код роду, який запускає механізм самознищення.

Чому? Принаймні тому, що, на відміну від свого батька, Юрко не передасть власним дітям спадку, на який вони заслуговують, і який мав би вберегти їх від недобрих доріг та людей у житті. Головний герой намагається забезпечити своїх доньок грішми, нерухомістю, недоторканністю за плечима охорони. Але він не розуміє, що захищає їхні банківські рахунки тоді, коли мав би плекати душі. Адже батьків, які не дали нічого, крім матеріального, забудуть, як вичерпаний грошовий ресурс. Тоді як батьки, що заклали в дітях частину душі, житимуть вічно у їхніх принципах та вчинках.

Знаєте, що я пам’ятаю найчіткіше з дитинства? Ні, не куплені солодощі чи подаровані іграшки. Я пам’ятаю молитовник дідуся, затертий його руками і від того ще більш цінний. Запах ружі з кухні, коли бабця готувала пампухи. Пісню із старенького «брехунця», котру я чую сьогодні на сцені: «Я стужився, мила, за тобою…» І це додає мені впевненості: поки я пам’ятаю схожі речі, пам’ятаю історію своєї сім’ї, вона не дозволить мені зробити хибний крок чи загубити себе. Адже мої предки «дарували від батька до сина честь у спадок — як білу кість».

Після усіх розмов, що новий президент обирає курс народу, варто згадати, що, перш за все, особа обирає курс громадянина: чесного чи лукавого, бездушного чи щиросердного. І головне — людини стійких моральних принципів чи істоти з інстинктами хижака. Не пошкодуйте часу на відвідини нової постановки від Ореста Огородника. «Соло для мідних труб» зачепить не одну струну вашої душі.

Ганна Коваль

Ганна Коваль – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається