Щастя, що вимірюється IQ

7
0

Його звали Чарлі Гордон, і понад усе на світі він хотів бути розумним…

Роман Деніела Кіза «Квіти для Елджернона» вже більш ніж півстоліття розширює аудиторію своїх читачів. Книга побудована у формі щоденника розумово відсталого чоловіка, який стане першою в історії людиною зі штучно підсиленим інтелектом. Та чи справді для того, «щоб завести друзів, треба мати більше, аніж просто високий коефіцієнт інтелекту»? Чи можна почути голос свого серця крізь шум освоєних наук? Чи справді реально зберегти індивідуальність, якщо загратися у роль генія? Відповіді на ці та багато інших запитань, які мимоволі пошкрябують платівки й нашого розуму, читач знаходить разом із Чарлі. Завдяки тому, що книга написана як щоденник, не виникає враження, що автор нав’язує ці ключі, насильно вплутує свої нитки у мереживо нашого пізнання. Гортаючи сторінки, ти дозволяєш собі думати, що ви з містером Гордоном разом дійшли таких висновків, що цей життєвий досвід належить вам обом.

Історія Чарлі Гордона – це історія кожного з нас. Такий же шлях ми проходимо до власної мети. Ми відправляємось у небезпечне і ризиковане плавання в погоні за ефемерною фата-морганою, окрилені й щасливі. Та що глибше запливаємо у відкрите море пізнання, то більше наш корабель починає затягувати у незкінченні шторми  розчарувань. З кожним днем Чарлі ставав дедалі розумнішим і розумнішим, але чи означало це, що він став частіше усміхатися? Знявши рожеві окуляри невігластва, чоловік почав дивитися на світ по-іншому. Те, що приносило щастя, створило проблеми, ті, хто був зразком, стали об’єктами зневаги. Нехай рожеве, але скло, через яке наївна велика дитина бачила чудовий світ, повний прекрасного, перетворилося на суцільне дзеркало власного відображення.

У 2006 році режисер Девід Дельріе зробив чергову спробу екранізувати роман Деніела Кіза. Роль Чарлі Гордона зіграв відомий французький актор Жульєн Буассельє

Автор демонструє нам, як звичайні побутові речі, якими ми дихаємо день у день, поступово в’їдаються у нашу свідомість і стають рамками нашого дозволеного. Ми живемо тим, що хочуть бачити в нас інші люди, намагаємось припасувати собі риси, які потрібні, щоб вступити у котрусь із чітко визначених фракцій нашого суспільства.

Ми добровільно зазнаємо омріяних метаморфоз і раптом розуміємо, що вже не є тими, ким були раніше. Усвідомлюємо, що взагалі «ніхто… не є тим, ким він прикидається». І біля кожного є свій егоїстичний професор Невмур, який гордо називає новостворених нас своїм винаходом, своїм експериментом. А до того ми, виявляється, не існували взагалі! Та хіба привиди колишнього життя можуть так просто дати спокій?

Ключове питання, яким просякнута кожна сторінка книги, – ненавидіти чи любити? Ненавидіти чи любити батьків, які викинули зі свого нового життя хвору дитину, наче іграшку, яка випадково виявилася зламаною. Продовжувати називати друзями людей, які  використовують тебе, наче блідий безколірний тон для контрастного вираження своєї індивідуальної яскравості? Чи вистачить сил зберегти повагу до тих, які колись здавались богами, а виявилися ще тими затятими грішниками? Слідкуючи за вибором Чарлі, задаюсь питанням, а як вчинила б я?..

Заглиблюючись у саму суть книги, розумієш, що деякою мірою маленький Чарлі Гордон живе у кожному з нас. Він не вписується у стереотипізовані рамки суспільства, він не такий, яким його хочуть бачити інші, він абсолютно неправильний і по-дитячому наївний. Чарлі тихо сидить, замкнений у куточку найдальшої комірки нашої свідомості, і ми всіма силами не даємо йому виглянути назовні. З кожною сторінкою все більше замислюєшся, ким ти є для свого внутрішнього Чарлі? Мамою, яка готова приховувати цю часточку себе, «аби сусіди не дізналися, що в нас проблеми». «Другом», який дозволяє Чарлі мешкати у власній душі лише для підвищення власної самооцінки? Коханою, яка готова дарувати йому свою любов, лише коли він проявляє позитивні зміни? Ми так боїмося дозволити нашому внутрішньому Чарлі показатися на світ таким, яким він є насправді. То чи варто таки відімкнути комірку? Ви знайдете для себе відповідь на це питання, коли перегорнете останню сторінку книжки.

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається