«Шаріка»: мадярський паприкаш і український перець

3
0

Ні, не отрутою, м’ятою-рутою
Віяла нічка в вікно.
Спать не хотілося – серцю приснилося
Все, що минуло давно.

Одарка Романів

Львів після Першої світової війни. Маєток власника порцелянової фабрики Степана Балинського. Сьогодні тут веселі танці та чарівна музика – господар святкує свій День народження. На забаву до нього прийшли давні друзі. Усі вони, як і сам Степан, в минулому українські січові стрільці, зараз же – найближчі друзі, котрі пройшли війну пліч-о-пліч під гуркіт гармат та з коханням у серці.

99 сезон Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької не минає без однієї з улюблених вистав львів’ян – «Шаріки». Картина життя галицької інтелігенції, описана майстром українського танго Ярославом Барничем, незмінно постає перед глядачами у постановці художнього керівника театру Федора Стригуна.

Від оперети Барнича у варіації заньківчан віє теплим літом, добрим мадярським вином, старим українським танго і п’янким коханням, народженим у «краю шовкових трав».

Сцена 1

Фото із сайту театру імені Марії Заньковецької

Власне, зараз колишні усусуси – Богдан Сухоніс, Тарас Лапка та Гаврило Курило – вже готують свої серця до нових подвигів та чекають у гості чарівних панянок. Натомість, в пам’яті Степана досі жевріє світлий образ норовливої мадярки Шаріки. Колись своє серце він залишив по той бік Карпат. Колись кохана пообіцяла йому: «Або твоя, або нічия». Цю обіцянку поручник не може забути досі, як і терпку історію їхньої любові.

Колись, дівчино мила, а був то гарний час,
Як ще любов носила ген попід хмари нас.
Ми мріяли, зітхали, в коханні присягались,
А соловейко тьохкав – все тьох, тьох, тьох.

Сцена 2

Фото із сайту театру імені Марії Заньковецької

Тихе мадярське містечко Дебречин. В цей час воно потопає в цвітінні довколишніх садів. Сьогодні у них лунають пісні усусусів – сотню поручника Степана Балинського після важких боїв відправлено на перепочинок. Як порядний джура, Клим Гусак шукає житло для свого пана і натрапляє на маєток Ференца Деркача, батька Шаріки. Тут молоді добровольці й знаходять затишний прихисток для тіла і для серця, адже місцеві мадярочки, якщо уже люблять, то «серцем і з перцем».

А коли ще так кохати, як не в молодості? Коли співати, танцювати, освічуватись?! І вони кохають. Ці юні вояки кохають, наче востаннє. Співають, наче більше пісень не залишиться. Танцюють, наче музика обірветься в будь-який момент. Адже так і є, адже вони добровольці, і будь-якої миті по їхні молодечі душі з’явиться вістовий із наказом повертатись у бій. І вони повертаються, бо ж «лагідні до своїх, та грізні до ворогів».

І був би я дівчину довіку так кохав,
І був би я єдину к серденьку пригортав.
Та десь війна взялася, дівчина віддалася,
А соловейко тьохкав: все тьох, тьох, тьох.

Вона уже давно вийшла заміж, давно забула про нього – переконували Степана друзі, але серце знає, кого кохати має. І в голові єдина фраза: «Або твоя, або нічия». Де вона зараз? Як склалось її життя? Чи дотримала своєї обіцянки?

Сцена 3

Фото із сайту театру імені Марії Заньковецької

А про це вам краще довідатись самим. І якщо гадаєте, що ця вистава – не більше, ніж відточена до найдрібніших жестів гра неперевершених акторів, то ви помиляєтесь. Це не гра, це справжнісіньке життя, адже кожен із них не підібраний на роль, а народжений для неї, ніби століття тому уже послугував прототипом для автора.

Добряче перчений галицький гумор, вишукане карпатське танго, невимушена взаємодія із залом – інгредієнти, які приносять «Шаріці» беззаперечний успіх. Не можливо не згадати і про музичний супровід вистави: чарівну атмосферу панського Львова та заквітчаного Дебречина, створену оркестром театру під керівництвом диригента Богдана Мочурада. Лише в антракті усвідомлюєш, що насправді знаходишся у залі, а не на забаві в маєтку шановного паньства.

І зорі мерехтіли, соловейко щебетав,
В очах сльози тремтіли, як я її прощав…
Давно те все минуло, кохання позабулось,
А в серденьку осталось: все ох, ох, ох!

Та чи справді кохання забувається – дізнайтесь на виставі заньківчан. Хоча, мабуть, глибоко в душі, ви добре знаєте відповідь. А пересвідчившись під час перегляду «Шаріки», точно не пошкодуєте.

Ганна Коваль

Ганна Коваль – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається