I don’t want to be a scientist, mama

1
0

Я відчувала себе науковцем ледь не з пелюшок. Цьому сприяло те, що окрім мене в сім’ї є ще дві сестри: татова і мамина дисертація. Перша з’явилася на світ майже одночасно зі мною, в часи дефіциту, банки тушонки на тиждень і раннього Меладзе. Наш розкладний стіл для гостей завжди був застелений рукописами… сотнями сторінок про бур’яни і багатостраждальні цукрові буряки. Я не залишалася осторонь і, чесно кажучи, досі не розумію чому мене не записали в співавтори.

Тоді мене не так цікавили іграшки, як таємнича «асятація», яку треба захистити. Я сідала за не за зростом високий стіл і годинами мізкувала над науковою новизною і актуальністю. Часом доводилось переривати наукові пошуки через приземлені речі, такі як обідній сон чи яблучне пюре у мініатюрних скляних баночках, але загалом від науки мене за вуха відтягнути не можна було. Звідти й з’явилася моя крилата фраза того часу: «Папа пише асятацію, і доця пише асятацію». З дня захисту залишилась маленька касета, та, яку треба перекручувати простим олівцем, аби прослухати спочатку, червона затерта книжечка кандидата наук та купа пожовтілих листків, які ми викинули під час останнього генерального прибирання. Те, що ця книжечка – не більше ніж грамота, яку вручають діткам за поетичні конкурси, я зрозуміла згодом, крапля за краплею. А тоді це здавалося чимось екстраординарним.

Пройшло досить багато років після моєї першої дисертації. Я пішла в дитячий садок. Навички письма і швидкого читання (160 слів за хвилину) дозволили мені не нудьгувати під час денного сну. А ввечері я проводила лекції з біології та астрономії м’яким іграшкам та писала енциклопедію про котів. За роки молодшої школи я встигла збагатитися потрібними і непотрібними знаннями та заодно десятками грамот. Мама і тато теж. Напевно, ми могли б непогано зекономити на шпалерах, якби обклеїли квартиру дипломами і подяками. Досить неординарний був би арт-об’єкт.

Але тоді нам було не до того. Мама була вагітна дисертацією. Підлога і широке двоспальне ліжко були вкриті посібниками із широко усміхненими дітьми на обкладинці, працями Сухомлинського і білими килимами із чорними цятками, які продукував наш принтер. На слуху постійно були імена рецензентів, а на робочому столі «дисертація1», «дисертац.нова», «автореферат». За день до захисту ми ходили гуляти до парку. Здавалося, повітря дзвеніло від напруги, хоча голос мами був такий оманливо спокійний. До Києва поїхала ледь не половина родини. Викликати всім таксі, накрити стіл. Члени вченої ради вимагали особливої поваги. День, якому були присвячені 5 років, закінчився, а через місяць в нас з’явилася нова почесна книжечка із гордим званням «кандидата наук». Коли ейфорія розсіялась, з’явилась купа паперової тяганини і нові грамоти.

Із позитиву: коли мене запитували, хто в мене батьки, я могла з гордістю відповісти: «Доценти». Що там приховувати, мене тішив статус «професорської доньки»… Ну майже професорської. Для моїх однолітків, які ще не відчули на собі недоліків університетської системи, це звучало неймовірно круто. А в підлітковому віці зайвий привід пустити пил в широко розплющені наївні очі – то окреме задоволення.

А за завісою сцени була наша маленька кухонька, де ми щовечора пили чай. Мовляв: «Кухни интеллигентам, котельные диссидентам». Ми збиралися за столом, аби разом з паром бергамотового чаю, випустити пар душевний. Незмінно розмови натрапляли на найгниліші стовпи творіння науки. Жебрацька зарплата, звіти, накази, розпорядження, наукометричні бази, статті, євростандарти, засідання, навчально-виховна робота, професори-мумії, екзамени, «мудлі», сумісництво – зло, застарілі стандарти, бюлетні ВАК, «ну поставте, будь ласка», «я вагітна, поставте», «батьки – чорнобильці, ось заліковка».

Тоді, за тим столом, я зрозуміла, що наша наука схожа на російську княгиню в 1917 році. Хай в обірваних, але в кружевах, хай залишилась без титулу і маєтків, але незмінно вставляє «la» перед іменниками і картавить на французький манер. І все одно, що аристократична білизна шкіри викликана сухотами, а не широкими крисами капелюху, вона імітуватиме життя аж до останнього. Так заповідав її кодекс честі благородних панянок.

Я завжди була університетським дитям. Простувала коридорами, їла в студентській їдальні, допомагала перевіряти тести і роздруковувати статті ще задовго до того, як вступила до вузу. Мимохіть я роками спостерігала за деградацією інституції вищої освіти.

Навіть всупереч тому, що це мене цікавить. Незважаючи на те, що я би спромоглася написати вже свою «асятацію». Я не хочу бути науковцем, мама.

Наталія Карнаух

Наталія Карнаух – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається