«Ревізор» у заньківчан

4
0

08000000c0_750_1000_REVIZOR«До нас їде ревізор!» – легендарна фраза, що відтепер частенько лунатиме в театрі імені Марії Заньковецької, адже заньківчани презентували нову постановку за мотивами комедії Гоголя. За майже два століття сатира Миколи Васильовича не втратила своєї актуальності, а завдяки коротким, проте влучним, фразам про сміття чи про «руки, які нічого не брали» ця п’єса зазвучала по-новому, я б навіть сказала – по-нашому. Бо коли чуєш отакі знайомі жарти, то легше зрозуміти, що та, доведена до абсурду, ситуація на сцені – реальність. Але про все за порядком.

Я переконана, що вся магія театру – в деталях. У міміці актора, в кольорі жакета, який він носить, у кухлі, що стоїть на столі, і в манері, як цей кухоль підіймають.

Перше, що впадає у вічі, коли відкривається завіса, – неймовірної краси декорації, що наче обрамлюють місце дії. Ці «рами» розписані в українському стилі, а палаюче-червоний колір одразу приковує погляд. Кожна сцена п’єси відбувається у приміщенні: то в будинку Городничого, то у готелі, але цей вінок із квітів над головами персонажів наштовхує на думку, що вони в цей момент наче на природі. Що, якщо вони зараз більше звірі, ніж люди?

Сцена 1

Фото з офіційного сайту театру імені Марії Заньковецької

Поволі ми знайомимось із персонажами. За «круглим столом» – уся еліта повітового містечка. Вони схвильовані, адже щойно дізналися погану звістку: до них з перевіркою їде ревізор із Петербурга! А це означає, що тепер швидко треба замести сліди погрішностей, як-от недбале ставлення до хворих, хабарі хортами чи гусей, що розвели в урядовій установі. Згодом, після довгих розмов, прибігають захекані поміщики Добчинський і Бобчинський та розповідають, що у їхній «гостинниці» зупинився юнак із Петербурга. А раз із хорошими манерами й має нахабство не платити за їжу і дах над головою – значить, це і є той самий ревізор.

Сцена 2

Фото з офіційного сайту театру імені Марії Заньковецької

Після цього починається підлабузництво, хабарництво, брехня і пусте хизування. Парадокс постановки в тому, що насправді глядач не співчуває жодному з героїв окремо, але якщо дивитись загалом на їхнє суспільство, то їх стає неймовірно жаль. Бо далеко не кожна чесна людина, потрапивши туди, зможе залишитися з чистою совістю, і не кожен, хто покине це містечко, знайде в собі сили викорінити всі ті нечистоти з характеру.

І якщо у Гоголя «Ревізор» завершується німою сценою, то у заньківчан – монологом Антона Антоновича (Степана Глови). Ці слова уже вийшли за рамки його ролі, він не говорить до героїв п’єси, він говорить до залу, до всіх присутніх, і всіх тих, кому ці слова перекажуть. Останні слова на сцені тримають у напрузі, боїшся навіть повітря випустити з легень, бо таке враження, що зайвий рух усе зіпсує. Городничий запитує, чому зал більше не сміється. Мовчанка. Каже: «Ну ж бо, смійтесь!». А у залі далі тиша. Бо раптом розумієш, що на сцені творилося життя, буденність, у якій ми вгрузли по вуха.

Сцена 3

Фото з офіційного сайту театру імені Марії Заньковецької

Після «Ревізора» не буде катарсису, після п’єси буде багато думок. Прийде усвідомлення, що Хлестакових багато, а Городничих іще більше, і ця піраміда, укріплена нашим менталітетом, – стоїть. Що через той таки наш менталітет ми «наводимо лад» у своїх помешканнях і головах лише для когось, лише на показ.

Поки ця думка проноситься блискавкою у моїй голові, у залі все ще тиша. Ця мовчанка дуже хитка, бо, вийшовши з театру, більшість усвідомленого вивітрюється, думки забуваються. Той трепет останнього докору, мабуть, вимиється нашими буднями. Та можна постаратися зберегти у собі цей момент. Спробуєте?

 

[wp-rss-aggregator source=”3257″ limit=”4″]

Софія Порада

Софія Порада – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається