Душевна застуда або чому боятися психологів – небезпечно?

5
0

Зображення з сайту «Все о бессоннице».

Із людьми повсякчас трапляються якісь «трабли» локального характеру, на манір випадкової плями від кави або забутого гаманця вдома. Можливо, у паралельному вимірі існує світ, де ви не псуєте собі нервів, а бажання матеріалізуються за сплеском рук. Добре, коли «трабли» швидко вирішуються із знаком «плюс», проте, так буває не завжди. Деякі з них пускають свої корені глибоко всередині нас й переростають у складну особисту дилему.

Люди роками живуть із відкритими ранами на серці, марно намагаючись заживити їх самотужки. Якось, сидячи за горням кави, ми спілкувались із подругою на особисті теми. Вона скаржилась мені, що болісні спогади з далекого минулого дошкуляють їй досі. З її слів: »якщо із цим щось не зробити, можна з’їхати з глузду».

Коли я запитала, чи не хотіла б вона звернутись за допомогою до психолога, то одразу ж отримала категоричну відповідь: «Ні, я що, псих якийсь?». Кажу: «Люба, а ти знаєш, хто такий психолог?», – «Ну, це такий лікар, що в психлікарні працює з душевнохворими…» – відповіла подруга.

Мене наче током вдарило. Якщо так думає вона, то наскільки «темним кутком» це питання залишається в головах інших людей? Звичайно, дуже огульно з могу боку робити висновки на основі одного випадку, АЛЕ в тому то і справа – я стикаюся з подібною думкою не вперше. Українці мало усвідомлюють різницю між психологом та психіатром, не говорячи вже про інші розгалуження. На жаль, у мене немає вичерпної статистики щодо цього аспекту, тому маю змогу опиратися лише на досвід працівників сфери психічного здоров’я, з котрими спілкувалась.

Ми рідко думаємо про те, що душа здатна хворіти на психологічну застуду подібно до нашого тіла, й звертаємось до лікаря тільки тоді, коли звичайний кашель мутував у хронічний бронхіт і перетворив буденність на пекло. Особистий зомбі-апокаліпсис можна недопустити, якщо побороти стигму й таки звернутися до психолога чи психотерапевта.

Ми не роботи!

Іноді ми не чуємо в собі сили впоратись із внутрішніми проблемами самотужки. Часом зовсім не хочеться «навантажувати» найближчих своїми «тарганами», котрі гризуть день і ніч. Але якщо вони виростуть до розмірів кінг-конга, потім із ними впоратись буде ще важче. Консультація у психолога – добра можливість щонайменше завадити вкорінитися проблемі, а згодом і позбутися її. Не зробивши цього, можна наламати дров до стадії руйнації усіх важливих аспектів життя.

Ви можете не помічати своєї хвороби і мучитись від неї, вважаючи це нормальним.

Ви все ще думаєте, що життя має смак болю, й по-іншому не буває? Або Ви вже два тижні поспіль дивитеся в одну точку і Вам нічого не хочеться? Егей, шухер, пахне смаленим! Це НЕНОРМАЛЬНО! Описів таких станів можна нашпацькати ще вагон і маленький візочок, позаяк, коли Ви ПОСТІЙНО відчуваєте у собі негативні емоції – це причина бити на сполох! Добре, якщо є люди, з якими можна це обговорити, або котрі помітили, що із вами щось не так. Гірше, коли Ви лишаєтесь із тим самі. Бити стіни, зриватись на інших, а тим паче калічити себе – погана ідея. Зробіть дещо краще – підіть до фахівця. Розумію, збоку звучить наче банальне повчання. Але принаймні спробувати варто. Будьте певні – Вас ніхто не засудить і про Ваш візит окрім психолога ніхто більше не знатиме.

Проблема росте разом із нами, а потім, коли є сприятливе середовище, в якому спрацьовує потрібний механізм, починається «дефіляда». Фото з сайту doctoraksaev.com

Проблеми із психічним здоров’ям – найглибший корінь фізіологічних збоїв.

Пам’ятаєте портрет Доріана Грея, на якому відбивались усі його гріхи? Аналогічним чином наше тіло реагує на давні травми, комплекси, й інші «приємні» речі, записані на жорсткий диск підсвідомості. Найчастіше вони усі – родом з дитинства, коли зовнішнє середовище ( зумисно чи ні) ламає нам психіку. Якщо злам був занадто глибоким, він надовго залишається в нас, живучи своїм, окремим життям. Проблема росте разом із нами, а потім, коли є сприятливе середовище, в якому спрацьовує потрібний механізм, починається «дефіляда». Доросла особистіть дивиться на павука, очима, повними страху й раптом розуміє, що дитячий переляк аж нікуди не зник! Вона панікує, піддаючись давно забутим відчуттям, її кидає то в жар, то в холод і замість того, щоб тягнутися за тапком, вона стоїть, наче вкопана. Усі ми чогось боїмося, цураємося, ховаючи скелетів у найтемніший закуток шафи. Проте, коли наболіле перетворюється у глобальну проблему, котра заважає жити, скелетів до шафи ховати не бажано, а ліпше – занести їх на експертизу до фахівця.

Разом з психологом боротися із внутрішніми монстрами значно легше. Якщо вчасно не локалізувати місце душевного запалення, можна увесь вік корчитися від нестерпних болячок у різних частинах тіла.

Часом психологічний вірус просто спить і чигає на слушний час, щоб прокинутись.

Одна справа, коли ми знаємо про наших демонів і зумисно їх уникаємо, та зовсім інша, коли ми навіть не здогадуємося, що вони існують всередині нас. Американці жартують: якщо ти маєш батьків – починай відкладати гроші на психотерапевта. Смішно, якби не так сумно. Наші батьки робили для нас усе, що було в їхніх силах, проте вже так сталося, що вони теж люди, які теж мають свої внутрішні рани. Стосунки із батьками – завжди складна матерія, котра впливає на людину з перших років життя. Більшість комплексів, страхів та психологічних проблем родом з дитинства. Коли ми самі стаємо батьками, то подібно до своїх власних мало усвідомлюємо, яку неприємність завдаємо своїм дітям, коли говоримо «у тебе нічого не вийде», «а я казав/казала», «що за дурна мрія?», «це не професія!» і т.д. Але не лише складні взаємини із мамою й татом можуть посіяти зерно дисгармонії всередині особистості. Чинників безліч, тому іноді корисно сходити на «ревізію», аби виявити, не заховалось там раптом чогось, що могло б стати потім великою перешкодою до щасливого життя. Звичайно, сидіти й колупатися в собі просто через «а раптом у мене таки щось є» не варто, бо що занадто, те на шкоду. Коли є потреба краще розібратися в собі, або зрозуміти, що із вами в решті решт, відбувається – варто звернутися до професіонала.

Катерина Бігун

Катерина Бігун – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається