Як чотири рази перетнути кордон і заговорити польською

3
0

18155359_1387931031244527_143985982_n

27-28 квітня у стінах факультету журналістики ЛНУ імені івана Франка проходила науково-практична конференція, на яку завітали студенти із польського міста Жешув. А нещодавно вони приймали у себе наших студентів. Про це – репортаж Оксани Павлишин. 

4 квітня. Пізно ввечері (хоча, скоріше, це вже була ніч) я спаковувала канапки у свій невеличкий рюкзак. О 4:20 відправиться мій автобус до польського міста Хелм. За два тижні до поїздки я запитала в дядька Гугла, що там можна побачити цікавого, і одразу ж зрозуміла, що ціллю моєї поїздки буде лише наукова конференція у Вищій школі міжнародних відносин і суспільних комунікацій, адже нічого, окрім церкви на горбочку і нібито знайденої могили сина Данила Галицького (цей факт ще не підтверджений, але вже активно розповсюджується медіями) немає. Втрамбувавши той бідолашний рюкзак, я нарешті вийшла з дому, сіла в таксівку і вирушила. Я вже добряче спізнювалась. Однак, як виявилось, я не єдина, хто страждає хворобою поспішати за годинником. Великий туристичний автобус віз на конференцію представників різних ВУЗів Західної України: з Львівської Політехніки, Львівського Лісотехнічного, Чернівецького і Тернопільського університетів, Академії друкарства і, звісно ж, з нашої Alma mater. Я ввійшла «на борт» автобуса за дві хвилини до запланованого відправлення. Але через запізнення двох викладачів ЛП, ми виїхали о 05:10.

Нічні силуети дрімаючого Львова, освітлені ліхтарями і світлом цілодобових магазинів вулиці, порожні тротуари і самотні нічні маршрутки… Десь, зупинившись поглядом на одній із цих маршруток, я й заснула. Прокинулась вже на кордоні. Не знаю, скільки ми простояли в тій «колєйці» до цього, але за наступні п’ять годин нам вдалося дістатися українського пропускного пункту. Тоді, ще три пекельні години ми спостерігали на одному місці безкрайні простори нейтральної території між Польщею та Україною. Люд вискочив з автобуса, коли побачив напис «Duty free», і мені на мить здалося, що вони їхали лише заради цього імпортного маркету. Можливо, сплутали його з «Бєдронкою», але я ще не бачила, щоб хтось із таким ентузіазмом скуповував шоколадки «Toblеrone» і якийсь прострочений солений арахіс за потрійну ціну. Але, це ж вони вже «за кордоном». Поки ми стояли біля того автобуса в очікуванні божого благословення, встигли познайомитись між собою і розпитати, хто звідки. Мене здивував зовнішній вигляд деяких людей: одні були одягнені у випускні костюми і ледь не вечірні сукні, а інші – в спортивні штани, розтягнуті майки і шльопки. Мої джинси і сорочка геть не вписувались у цей фешн.

18198050_1387933757910921_316681087_n

Наша команда у Вищій школі міжнародних відносин і суспільних комунікацій у Хелмі

На конференцію ми прибули майже вчасно. Після реєстрації мене потішило ще одне видовище: ті, хто були в спортивках і шльопках, почали переодягатися… прямісінько в коридорі. Так, напевне, вміють лише наші люди: з пасовиська – на бал. Після імпровізованого епізоду з передачі «Зніміть це негайно» всі зайшли до просторої лекційної зали. Збоку стояв фуршетний стіл із печивом, кавою і чаєм, на який поважні студенти в парадному вбранні накинулись немов саранча. Українську делегацію привітали польські студенти і викладачі. Після чого нас розподілили на три секції: перша – економіка, міжнародні відносини і державотворення, друга – інформаційні інновації та комунікація і третя – наука і технології.

Не відаю, що відбувалося в сусідніх аудиторіях, але у залі «Б», в якій ми виступали, всі по черзі виголошували свої доповіді, а інші, підперши голову долонями, намагались уважно слухати. Модератор заходу активно робила якісь нотатки у свій блокнот, не зводячи погляду з ораторів. Мені пощастило, що я була у черзі перша. Це дало змогу захопити максимум уваги аудиторії і доповісти на тему «Медіа втрачають позицію IV влади. Чому?». Переважно, найуважніше слухають перших, бо ще не встигли знудитись, і останніх, бо не можуть дочекатися кінця. З усіх робіт, які нам довелось почути, я виокремила дві найбільш цікаві: про розвиток медій для людей з обмеженими можливостями та про інформаційне джерело BIGDATA. Чому саме ці? У першому випадку я замислилась над тим, що, зробивши щось схоже в Україні, зокрема у Львові, можна одразу вистрілити у трьох зайців: стати новатором і створити щось унікальне в медіасвіті (що вже є хорошим піаром), надати доступ до інформації людям, які з певних причин не можуть її отримувати зі звичних джерел, та заробити непогані гроші, якщо на цей вид ЗМІ буде попит. А з доповіді про BIGDATA я зробила для себе висновок, що це хороший засіб для отримання прихованої, на перший погляд, інформації.

Після завершення всіх виступів нас запросили на обідню трапезу: журек, картопляне пюре з тушкованим м’ясом і салатом. Поляки дивились на нас, як на «голодне Поволжя». Цікаво, що витало у них в голові? По обіді нас ще раз запросили до тієї великої зали, щоб підвести підсумки. Не знаю, чи полякам насправді сподобались наші праці, чи це була банальна ввічливість, але нібито вони були в захваті. Після роздачі сертифікатів нас з усмішкою провели до автобуса і запросили приїжджати наступного року.

Конференція закінчилась успішно, але пригоди тривали. Половина нашої делегації захотіла піднятися на пагорб, щоб оглянути місто з висоти, а інша половина захотіла в «Бєдронку». Звісно, я обрала більш цікавий варіант – піднятися на гірку. Окрім старезної церкви, яка вражала своєю античністю, перед нами повстав чудовий пейзаж давнього, тепер вже польського, міста. Якби у мене були при собі олійні фарби і трохи більше часу, я б із натхненням змалювала цю картинку. На жаль, краса, яку здатні побачити лише людські очі і не може відтворити жодна камера, залишається тільки у моїй пам’яті. Напевне, тому й люблю мандрувати понад усе – я намагаюсь збирати якомога більше схожих спогадів. Стоячи там, на горбі, й милуючись Хелмом, я усвідомила, що метою цієї поїздки була зовсім не конференція. Я, як затятий колекціонер подорожніх написів у скарбничку своєї пам’яті, їхала заради самої подорожі. Коли ми повернулися до автобуса, на нас вже чекала та половина затятих шопоголіків з безліччю пакетів із логотипом усміхненого «сонечка».

18190825_1387937531243877_448738031_n

Конференція у Жешуві. Виступає Роман Щербан

Додому я повернулася о 3-й ночі. А вранці мене очікувала ще одна захоплююча подорож до Жешува.

5 квітня. Потяг «Львів-Перемишль» відчалив з другого перону о 12:40. За своє життя мені довелось подорожувати різними потягами Укрзалізниці, але у такому я ще не їхала: сенсорні двері між вагонами розсувались лише за сигналом пальця, в туалетах було мило (!) і навіть електрична сушка для рук, і це був перший випадок, коли в вагонах був доступ до Wi-fi! Кордон ми пролетіли за якихось півгодини, а в моєму паспорті з’явилась нова відмітка – перетин залізничним транспортом.

У Перемишлі ми купили квитки на потяг «Перемишль–Жешув» і вирушили до кінцевого пункту призначення. Прибули о 17:00. Від Жешувського вокзалу до академіка (гуртожитка) дісталися автобусом «0А». Я вкотре переконуюсь, що найкраще мандрувати без автівки, з мінімумом речей і грошей, бо тоді можна побачити щось більше, насолоджуватись меншим і пережити пригоди. Саме такі поїздки записуються на HDD-диск пам’яті, а не ті, що у п’ятизіркових готелях з басейном і «ол-інклюзів». Я люблю спостерігати за людьми в транспорті, в магазині, на вулиці. Це може частково привідкрити культуру, виховання, менталітет, а тоді, за допомогою дедукції створити цілісну картину місцевого суспільства. Поляки, які їхали в автобусі, гуляли тротуарами чи купували щось у магазинах, були усміхненими, люб’язними і задоволеними своїм життям. Побачити щось схоже в Україні трапляється вкрай рідко. В нашій країні люди здебільшого набундючені, замкнені й озлоблені. Вони зосереджені на грошах і власних проблемах. Хоча, Польща – не така віддалена від нас Європа, але різниця була помітною.

Нас поселили в гуртожитку. Блок складався з двох кімнат, по двоє чоловік в кожній. Цілком пристойна ванна, в кожній кімнаті – нові меблі, пластикові вікна, плазмовий телевізор і невеликий холодильник. В Україні закладам з такими умовами приписують дві-три зірки. Вже було близько сьомої години вечора, ну і, звісно ж, гріх було не сходити на польський шопінг. Оглянули асортимент місцевого супермаркету, купили їжі на вечерю і повернулися в гуртожиток. Кажуть, що у будь-якій подорожі найголовнішим фактором завжди є компанія. Хоча між собою ми були мало знайомі, але той вечір був надзвичайно теплим: ми сиділи за глінтвейном, розповідали веселі історії, жартували і просто тішились тому, що зараз знаходимось саме тут.

18216974_1387940524576911_2134382768_n

Конференція в Жешуві

Вранці ми прокинулись готовими підкорити Жешувський університет. Наш ентузіазм не змогла зіпсувати навіть погода – дощ лив стіною. Промоклі до нитки ми пішки дійшли до університету. Конференція розпочалась о десятій. Нам, як гостям, надали право виступити першими. Один за одним ми виступали зі своїми доповідями, отримуючи у відповідь схвальні оплески. Юля Бондар розповідала про новітній напрям в журналістиці «Non-fiction», Юля Дзюбло – про етичні норми журналіста у висвітленні делікатних тем, Оленка Борзик – про особливості роботи журналіста у воєнних умовах, Роман Щербан – про «комічне» в українських медіа і я – із фейками, «джинсою», пропагандою і маніпуляціями в ЗМІ.

На противагу доповідям польських студентів та аспірантів, наші роботи були, відверто кажучи, дитячими. Так, у нас були елементи аналізу, але навіть теми не дотягували до їхнього рівня. І це не тому, що ми менш здібні, розумні чи старанні, а тому, що вони далеко попереду в якості й змістовності освіти. Журналістика розвивається постійно, щодня, щогодини, і Польща намагається встигнути за цим безперервним потоком, насамперед в освіті. Наші колеги зосереджуються на новаторстві та інноваційних явищах, у той час, як ми застрягли в часах Здоровеги і в основному витрачаємо час на лекції з історії української журналістики чи літератури. У цьому наша проблема: ми не вміємо виокремлювати потрібне, вводити щось нове і відкидати застаріле. Ми зачаровано слухали про новітні методи візуалізації онлайн-медіа, про особливості польського художнього репортажу (чого у нас досі немає), про психологічні методи впливу з екрану завдяки правильній побудові реплік, про те, як створити успішну онлайн-платформу і рекламувати її, про «нове» в аналітиці, про явище таблоїду, його переваги і недоліки тощо. Я б залюбки слухала схожі речі щодня і працювала б над їхньою реалізацією в українському медіапросторі. Однак мені розповідають про пресу повоєнного періоду та творчі надбання українських письменників ХІХ століття, мотивуючи це фразою: «Для загального розвитку згодиться». Лише тоді, коли в нашій освіті, і не лише в журналістській, приймуть курс, зорієнтований на майбутнє, – щось почне змінюватись. А допоки ми вивчаємо теорію, написану на початку 2000-х, – стоятимемо на одному місці.

Ось таким видався мій «польський тиждень». В обох поїздках я задоволена насамперед самим процесом, а тоді вже своїм науковим досвідом і сертифікатами для мами. А після п’ятиденного перебування в іноземному середовищі я навіть заговорила ламаною польською. Ці кілька днів дали мені змогу усвідомити, що нам ще рано в Європу. Рано, бо ми не готові позбутися свого консерватизму і застарілих поглядів, відійти від антикваріату теорії й виснажених, протертих до дірок, тем. Я повернулася натхненна і сповнена бажання щось перейняти з досвіду наших сусідів. Тепер з нетерпінням чекаю польських колег 27-28 квітня у Львівському університеті. Не знаю, чи отримають вони такі ж враження, але це хороший шанс для львівських студентів почути щось цікаве і зовсім нове.

Оксана Павлишин

Оксана Павлишин – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається