0
0
Фатальна зайнятість
― Привіт! — весело проговорила вона у слухавку, намотуючи на пальчик пасмо темно-каштанового волосся.
У слухавці почулася суха й знервована коротка відповідь.
― А-а-а… Ти зайнятий… Вибач. Ні, що ти! Я не образилася! Зовсім! Я вже звикла, що ти зайнятий. Цілих три місяці… Все нормально! У мене все класно. Я тут собі…
Знову та ж сама суха і знервована коротка відповідь.
― Вибач, я забула — ти зайнятий…
У телефонній будці стало тихо, лиш час від часу до її вух долинали уривчасті звуки з телефонної слухавки, яку вона міцно стиснула на грудях. У трубці все ще хтось знервовано щось пояснював, лаявся та знову пояснював. На її веселі волошкові очі враз набігли темні хмари, з яких покотилися сльозинки. Вона вдихнула повітря, міцно стиснула губи, випростала плечі й впевнено зупинила це нервове скавуління у слухавці:
― Вибач, милий, що говорю це тобі по телефону ― у тебе ж немає часу на особисту зустріч. Так ось ― між нами все закінчено. Ще раз вибач, що говорю це по телефону. Що ти кажеш? Зачекати? Я не маю часу! Зайнята я…
У телефонній будці, неначе в нервових конвульсіях, теліпалася телефонна слухавка. Вулицею, затуляючи обличчя чи то від вітру, чи то від перехожих, йшла жінка із довгим темно-каштановим волоссям. Її волошкові очі затуманювали сльози, що одна за одною збігали на шовкову сукню кольору неба. Жінка чомусь різко зупинилася, подивилася в небо, а потім на поділ своєї сукні, і гірко зітхнула. Ще за мить вона знову була в телефонній будці:
― Привіт! Сто років тебе не чула. Ти й далі працюєш у гінекології і допомагаєш жінкам «забрати небажані кілограми»? Чудово! Зможемо нині побачитись? Записую…
Увечері хтось подзвонив у двері. Захмілівши чи то від пляшки вина, чи то від вчиненого, вона вирішила не відчиняти. Однак гість був наполегливий. Вкотре зробивши ковток вина прямо з пляшки, вона все ж поплелась до вхідних дверей. На порозі стояв він.
― О, ти вже не зайнятий! ― іронічно кинула вона йому у вічі, роблячи жест проходити.
― Привіт! У мене для тебе подарунок! ― захопливо говорив він, підходячи до неї, аби поцілувати.
― У мене для тебе теж! ― різко відштовхнула вона його і попрямувала до кухні.
― Вино? Щось святкуєш? ― обережно почав він. ― У мене для тебе теж є привід для святкування. Стоп! Ти куриш?
― Проїхали… Ну що там в тебе? Викладуй, я ЗАЙНЯТА!
― Пам’ятаєш той занедбаний будинок за містом? Ну, той, де ми мріяли жити, коли у нас з’являться діти? Так ось ключі від нього! Тобто не від нього, а від новесенького затишного будинку на місці тієї халупи! Нашого будиночку! Я практично сам його змайстрував! Ось, дивись, покалічені пальці. Вибач, що так мало часу приділяв упродовж цих трьох місяців тобі, вигадуючи усілякі небилиці. Я просто дуже хотів встигнути до нашої річниці. Ти не забула? Це буде цими вихідними! Люба, що з тобою? Чому ти зблідла? Тобі зле?
― Забирайся! Йди до біса зі своїм будинком та своєю річницею! Мені нічого від тебе не потрібно! Ти наволоч! ― істерично кричала вона, буквально, виштовхуючи його з квартири.
Після цього вона забилася у куток, обхопивши руками своє темно-каштанове волосся. «Я наволоч!» ― розпачливо й напівбожевільно промовила вона і вибігла на балкон. Це були останні її слова…
 
Кава без цукру
«Сонце ― чи не найбездушніша машина, адже щодня «без збоїв» на світанку воно сходить, а ввечері так само заходить. День у день сонце підіймається та опускається за обрій, роблячи свою грішну справу: воно краде у нас життя. Зайшло сонце ― і ми на крок ближчі до фіналу. А час, як сонячні проміння, скільки його не лови, він все одно прошмигне крізь пальці, вислизне й розчиниться у небутті», ― ось так роздумувала красива сорокалітня жінка, проводжаючи поглядом останній промінь небесного світила. А тим часом самотню кімнату огортали сутінки. О, як у такі хвилини вона бажала опинитися у країні, де сходить сонце!
Вона зробила ще один ковток холодної кави без цукру, що так згірчила її солодкі спогади. Кажуть, не слід жити спогадами ― вони крадуть у нас майбутнє, проте лише спогади давали їй все нові та нові потуги жити. Жити, щоб пам’ятати, пам’ятати і страждати.
«Жив. Любив. Страждав.», ― такий напис на могилі відомого письменника Шарля Перро. Якби їй довелося написати свою біографію трьома словами, то, мабуть, це були б такі слова: «Любила. Страждала. Померла.». Вона завжди боялася померти за життя, і ось її страхи втілилися в реальність. Кажуть, людей оточує те, що вони до себе притягають своїми думками. Але ж вона так часто мріяла про кохання! Мабуть, і справді кохання і страждання ― два вічні антагоністи.
Вона померла, хоч її тіло далі функціонувало, вона стала байдужою до радостей життя, та зрештою й до самого життя. Лише підступна пам’ять раз-у-раз колола приємними спогадами, тим самим роблячи нестерпним біль від усвідомлення неповернення усього цього. Вона ненавиділа моногамних чоловіків, а тому сама теж впадала у крайнощі. Як же часто вона проклинала себе у чужому ліжку. Вона ладна була спалити зім’яті простирадла, як одного разу спалила усі мости, що єднали її з ним.
Надлишок ніжності, законсервованої всередині неї, як гіпервітаміноз, провокував на дивні вчинки. І вона знову й знову проклинала себе, п’ючи каву із цукром, приготовану черговим коханцем. Але він ніколи не почує плач її серця у чужому ліжку. Ні, їх розділяли не тисячі кілометрів, не моря й океани, їх розділяло значно більше провалля ― душевна пустка. Вона сама не розуміла, чому враз збайдужіла до нього, а ще більше вона не розуміла, чому ця байдужість так нестерпно її гнітить.
Миле обличчя, сексуальні форми, трішки розуму, дотепності й сяюча усмішка ― ось і все, що потрібно було іншим чоловікам від неї. І вона знову і знову, по-акторськи красиво всміхаючись, пила приготовану ними каву із цукром, а потім, у своїх чотирьох стінах, завішених недомальованими картинами, тряслася у конвульсіях від цукрового діабету. Бліде обличчя непритомно дивилося у незавершені картини, а на обличчі з’являлася її справжня усмішка ― гірка, ба навіть, розпачлива. Як кава без цукру… Без нього вона вже жодного разу не взяла до рук пензлика. А німа тиша самотньої кімнати кричала лейтмотив цих незавершених картин як незавершеного, раптово обірваного її життя без нього.
Після дози інсуліну серце наче заспокоїлося. Погляд ще більше збайдужів, а душа лише благала: «Відпусти!». Роки порубцювали обличчя, спотворили вроду, викривили розум, сплюндрували чесноти, змалили велич духа, вбили чуттєвість, проігнорували бажання, посміялися з надій та задушили віру. Кімната тонула у мороку, проте їй було байдуже ― мириться ж вона із своєю душею, що занурена у темряву. Уже згасло світло у вікнах будинку навпроти. Цього суботнього вечора її ніжність знову залишилася на самоті, а спогади, як бумеранг, зринали у далеч вранішніх зір, щоб, повернувшись, з подвійною силою жорстоко вранити її свідомість і розбитися на друздки об скалу її мертвого серця. Так, її серце вбите.
Злодюга час усе лютує. На небосхилі з’являються вранішні зорі, а їй байдуже. Спекотного літнього вечора їй нестерпно холодно, і вже навіть спогади не розпалюють вогню в очах, в яких можна розгледіти лише відблиск холодних вранішніх зір. Вона почувається зрадженою. Ні, не часом, не роками, не коханням, не друзями чи обставинами. Вона почувається зрадженою собою, адже тоді, коли її чоло ще не поборознили роки, а на скроні не впала паморозь, вона не знайшла у собі сили сказати: «Люблю! Пробач! Пробачила!».
Вдихаючи п’янкий аромат українських сакур, вона перечитує «Різдвяну історію» Діккенса. І байдуже, що на дворі весна, а декілька тижнів тому Україна святкувала Великдень. Нехитрий сюжет про Духа Різдва, який з’являється напередодні Різдва до байдужого скнари Скруджа та показує йому його майбутнє, захоплював її ще з дитинства. Він часто читав їй це оповідання, а вона підкуливши ноги, їй богу, наче школярка, уважно слухала його. Потім, уже значно пізніше, часто повторювала Маркесове «Не плач, що воно закінчилося ― радій, що воно було». Самотніми вихідними страждала із Селінджеровим Голденом Колфілдом від фальші, неправди, сурогату, від черствості душі, старанно схованої за фасадом вдаваної добродушності та чесноти. Разом з Фаустом стояла на роздоріжжі атеїзму, роздумувала над своїм покликанням та відповідальністю перед іншими. Разом з Розкольниковим на крутозламі долі вагалася над своїми вибудуваними псевдоідеями і вчиняла злочини. А разом з Елізою, витвореною Бернардом Шоу, страждала від усвідомлення неможливості влаштуватися жінці у цьому світі. Усе це на тлі Кафкових метаморфоз робило легкість буття іще нестерпнішим.
Вона зробила ще один ковток холодної кави без цукру і усміхнулася у небесну далечінь, де з’являлися перші промені сонця, що ніжно лоскотали очі. «Дякую! Лише ти вмів зварити таку каву, яку я любила. Без цукру й не гарячу. Ти один із усіх моїх чоловіків по-справжньому про мене піклувався, хоч я й ніколи не спала на твоїх покривалах. Мабуть, саме через те, тільки тебе я любила по-справжньому, батьку»…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *