Одкровення одного солдата

5
0

wn4co0d8mxqУ час війни на Сході нашої країни постають десятки соціальних проблем, однією із яких є реінтеграція населення Донбасу в український культурний та політичний простір. Проте для більшості з нас  це – всього лиш слова. А ось, що переповідають ті, кому доля судила побачити пекло власними очима.

Він розповідав мені тихо і лячно… Це тривало біля півтори години. Він розповів мені те, що час від часу я бачила та чула в новинах, те, чого я намагалася підсвідомо уникати. Проте зараз його слова, наче молитва перед сном проносяться в моїй голові.

«Ми зайшли в бункер, ні то не бункер, навіть не знаю як це назвати, одним словом – підвал. Одразу в ніс вдарив запах високої вологості, від якої, здавалось, волосся посивіло. У моїй голові наче здійнявся туман, я не міг вимовити жодного слова, а рухи втратили координацію. Те, що побачив, мабуть, назавжди перевернуло моє життя з ніг на голову.

Я стояв перед людьми. Їхні лиця, краще буде сказати силуети облич мені освічувала єдина лампочка, що хиталася над їхніми головами. З ефекту задурманення мене вивело відчуття холодної маленької ручки, що потягнуло мою недоїдену булку. Озирнувшись, я побачив хлопчика, років п’яти. Його обличчя було брудним, одяг пошарпаним. Мені здавалося, що я – не я, а все те, що відбувалося навколо мене – несправжнє, хотілося себе вщипнути і прокинутися.

У підвалі панувала глибока тиша, яку витримати на собі було важче, аніж звук щоденних гарматних пострілів, який ми звикли чути як канонаду. Мимоволі промайнула думка, як я викрадаю цю дитину, беру з собою і несу до сонця, напоюю нашою чистою карпатською водою, омиваю його обличчя, міцно обіймаю. Я хотів плакати… прорізати тишу гучним ревом та чоловічими соплями, проте я інстинктивно відтягнув руку, згодом яку захотілося відрубати.

«Уйди от него”, – крикнула (скоріш за все) мати цієї дитини. Вона зловила його за ту руку, яка хотіла викрасти в мене суху булку і потягнула з такою силою, як може це зробити тільки мати, захищаючи свою дитину від страшного звіра. Так, в ту хвилину я був звіром. Наче в якомусь серійному фільмі я підняв дві долоні навпроти себе, здаючись, і прошептав: «Люди, ми з добром».

З-за спини одного чоловіка виглянула чорна шевелюра юної дівчини. Погляд відкритий, здавалося, вона вбачала у нас спасителів. Знаєте, мені так хотілося побути хоч трохи для неї героєм. Сказати: «Війна закінчилася, ви можете вийти до сонця, я знаю як ви втомилися жити під спаленою травою». Проте я нічого не сказав, мені, 33-річному чоловікові, не було що сказати, мені було легше розридатися. Побратим витягнув з кишені свого камуфляжного костюму декілька соковитих яблук, підійшов до найменших, які не насмілилися взяти дарунок.

«У нас есть фрукты, нам от бандеровцев ничего не нужно», – гаркнув старий дід і махнув рукою в сторону стола, на якому виднілися банани, вже далеко не першої свіжості. Знаєте, в той вечір у мені прокинувся батько.

Я їду додому, «ротація» – таке довгоочікуване слово, «додому» – таке рідне… Для нас, місцевих героїв,  організували зустріч з дітьми в дитсаду. Пам’ятаю: заходимо ми на дитяче подвір’я. Малята стоять рядочком поруч з вихователем. Викрикують «Слава Героям», дарують квіти, підбігають всі натовпом, не боячись обійняти. Їх світлі шевелюри виблискують під сонцем. Нам вручають листівки з малюнками. Настає весна, надворі все квітне, пашіє сонцем. Мене шарпає за руку маленька дівчинка… ефект дежавю, мабуть.

Каже:  «Дядьку, візьміть малюнок». Її джерельні очі випромінюють неприховану дитячу радість. В її життя ще не увірвалася війна. Я затремтів, а вона злякалася…

Минає рік, як я вирушив у добровольці. Я навчився бути холодним, здіймаючи гачок під час пострілу. Я змирився з втратами побратимів. Я навчився свідомо підходити до рішень. Я навчився жити в умовах війни. Я загартувався, можу навіть не їсти пару днів, я навіть навчився жартувати тоді, коли це безглуздо. Я навчився виживати. Проте, знаєте, є одна річ, яку я втратив і напевно більше ніколи не навчуся –  заглядати у очі дітям війни».

 

Тетяна Бойчук

Тетяна Бойчук – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається