«Нашого цвіту – по цілому світу» або рецензія на роман Артема Чапая «Понаїхали»

8
2
Фото із сайту ВВС

Фото із сайту ВВС

Артем Чапай – літературний псевдонім Антона Водяного, сучасного українського письменника та мандрівника з Коломиї. Півтора року чоловік мандрував Америкою. Сповнений вражень від цієї тривалої подорожі, він написав свою першу книгу «Авантюра», що вийшла друком 2008 року. Три наступні твори письменника поспіль потрапляли до топ-5 конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі». Одна із них – «Понаїхали», головною темою якої є трудова міграція українців на Захід та до Москви.

З довгого списку «Книги року BBC-2015» мені не без пояснень потрапило на очі дітище Артема Чапая. І я чесно-пречесно намагалася обирати для себе щось авторитетне, вже знайоме, проте повелася на… цікаву обкладинку. «Don’t judge a book by its cover» («не суди про книжку по обкладинці») – засудила, більше того, мало не кричала біля книжкової полиці, як мале дитя: «Хочу-хочу-хочу!». Що б не казали, а видавництво «Нора-друк» непогано попрацювало над дизайном згаданої книги (див. фото вгорі). Обкладинка – тверда, що дає читачеві насолодитися чтивом з більшим комфортом, забарвлення сторінок блідо-жовтувате, не сліпучо біле і, як результат, я відтягнула свій похід до окуліста, за що, без іронії, величезне спасибі видавцям.  Загалом, книга приваблива, а що найголовніше – така, що закарбовується в пам’яті.

Як затятий читач маю гарну звичку: книжки незнайомих досі авторів читаю до 50 сторінок, а потім вирішую, чи зацікавила вона мене, аби продовжувати. З «Понаїхали» сталося не так, як гадалося. Після звичної «норми» виникло щось на подобі «ні риби, ні м’яса», тому я вирішила збільшити ліміт до 100 сторінок і таки не прогадала.

Варто зауважити: книжка написана у специфічному авторському стилі, що проявляється де-не-де нецензурними словами і молодіжним, трохи нахабним, сленгом. Пряма мова ведеться від третьої особи по черзі кожного із сім’ї Ткачуків. Як для роману, мені трохи не вистачило художнього опису, що є характерним для класичного твору цього жанру. Також відсутні монологи, притаманні постмодерному роману. Книга насичена англійськими та італійськими словами – мабуть, задля того, щоб читач глибше відчув атмосферу «західного потойбіччя». Якщо з англійською проблем не виникало, то з італійською було трохи важче.

Artem_Chapeye_2015

Артем Чапай. © Rafał Komorowski

Сам автор родом із Коломиї, власне, як і я, тож підтверджувати достовірність фактів не було потреби, адже жителі цього міста, як і більшості західних, масово емігрують в Європу в пошуках бодай якогось заробітку. Ця тема ще більше актуалізується з початком війни. Тому й не дивно, що саме еміграція, якій Артем Чапай надав не тільки західного характеру, а й всеукраїнського, є віссю усієї книги.

Сюжет обертається навколо родини Ткачуків, яка постала перед проблемою безгрошів’я, тож змушена шукати заробітку за кордоном. Як справжній чоловік, Юрій бере відповідальність на себе: спочатку вирушає в Новий Орлеан, проте, не знайшовши роботи, повертається додому в Білий Сад без жодної копійки в кишені. Аби заплатити за навчання старшого сина Сергія (у той час як він сам у рідному місті бореться з «понаїхавшими»), Ольга, жінка із вищою освітою, мама і любляча дружина, вирушає до Італії працювати доглядальницею двох старих сеньйор. Не дивно, чому Італія, адже саме в цій країні перебувають, в основному, жінки Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей. Статистика свідчить: саме представниці слабкої статі (якщо в цьому випадку можна назвати їх слабкими) краще пристосовуються до життя за кордоном, де знаходять свою долю, одружуються з іноземцем або перебувають там так довго, що вже не можуть збагнути, що робитимуть на батьківщині, що, власне, й сталося з Ольгою Ткачук.

Артем Чапай у свою історію, яку назвав романом, вклав дещо більше, аніж констатацію фактів еміграції та расизму. Знявши з першої яскраву обгортку, розповів про наслідки заробітчанства за кордоном, провів читача стежкою сім’ї Ткачуків, яка врешті-решт загрузла у власних помилках. Як казав Юрій Ткачук, «things fall apart» (усе розвалюється).

Автор «Понаїхали» не дає відповіді на питання «А що ж робити, аби врятувати сім’ю в таких умовах?», даючи кожному читачеві харч для роздумів. Проте, оскільки «Понаїхали» – це перша частина трилогії про Білий Сад, будемо сподіватися, що відповідь криється на жовтуватих сторінках наступної книжки.

А закінчити хочеться цитатою з книги: «Клекотливими клинами відлітають з рідної землі мігранти й заробітчани, й довго ще вчувається, наче з далечіні лине їхня журавлина пісня. Колись співвітчизники скажуть про них: «Нашого цвіту – по цілому світу». А поки що їх оплачуть, бо рідна країна не могла втримати, не вміла цінувати той цвіт».

Тетяна Жидак

Тетяна Жидак – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається