10
0

411514681Такі поняття як «містифікація» чи «псевдонім» відомі ще з часів грецької античності. Та зрозуміти вагомість цього літературного маневру багатьом людям важко. Бо ж часто ми намагаємося працювати саме на своє ім’я, а суть містифікації полягає у свідомій омані читача, відмові від авторства на користь вигаданої особи. Для чого великі герої свого часу приховують власні імена? І якими були найцікавіші псевдоніми українських письменників?

 Літературні містифікації

Життя не кінчається смертю, якщо залишається сад.
В. Терен

Літературні містифікації збагачують нашу писемну спадщину віддавна. Наукові і псевдонаукові дискусії в різний час викликали «Велесова книга», «Слово о полку Ігоревім», Кобзар Дармограй Тараса Шевченка, «Зів’яле листя» Івана Франка, творчість Едварда Стріхи, «Дванадцять листів владики Андрея Шептицького до матері», біографія Б.-І. Антонича в «Дванадцяти обручах» Юрія Андруховича, «переклади» «Пісні світської» Анни Любовичівни у виконанні Юрія Винничука…

Містифікації мають різну природу і мотиви створення. Євген Ланн свого часу зазначав: «Містифікаторові знайоме відчуття, коли актор, перевдягаючись у чужий костюм, чужу психологію, постає перед глядачем. Інстинкт гри, тяга до маскараду – усім цим відзначаються ще ритуальні танці з давніх-давен. Основний стимул для містифікатора – це не бажання пожартувати, потішитися. Емоція значно глибша. Мета – змусити читача повірити. У царині містифікації ми бачимо театралізацію літератури».

Різноманітними також бувають психологічні мотиви містифікатора. Одним заважають упередження, іншим – політичний режим, деяким загрожують службові неприємності. Дебютанти можуть вдаватися до цих прийомів через невпевненість у своїх письменницьких силах, відомі автори – аби випробувати себе в новому амплуа (що теж можна назвати своєрідним дебютом).

litery-shadowПрирода містифікацій – оригінальна, як відбиток пальців кожного автора. Одна з них – тимчасова містифікація Тараса Шевченка, що переросла у псевдонім.

Вважають, що «Кобзар Дармограй» – це псевдонім Тараса Шевченка. Пише так і в Шевченківському словнику: «К[обзар] Дармограй – вигадане ім’я Т. Г. Шевченка, яким він підписав свої повісті «Княгиня» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» на засланні, сподіваючись надрукувати їх у підцензурних виданнях. Цей псевдонім часто зустрічається в листуванні поета тих років. Однак свого часу образ пережив кілька трансформацій: К. Дармограй – Кобзар Дармограй – Тарас Дармограй. Вперше митець згадав про дармограя у листі до редактора «Вітчизняних записок» Андрія Краєвського, датованому кінцем 1854 – початком 1855 року й надісланому з Новопетровського укріплення. Така іпостась Тараса Григоровича згодом фігурує майже в усій російськомовній прозі автора. Тарас Шевченко свідомо дистанціюється від свого твору і створює певний образ містифікованого автора, свого «бідного protégé». Вони мають деякі спільні риси, однак ставлення до цього образу не товариське, а радше батьківське, письменник намагається навіть захистити дебютанта».

Іще один приклад містифікації був зароджений в еміграції. «Порфирій Горотак» з’явився більш ніж через сто років в Австрії. Сама ідея створити Порфирія Горотака виникла у Леоніда Мосендза та Юрія Клена під впливом містифікації.

Перебуваючи на лікуванні в санаторії Зеєфельда (неподалік Інсбрука), Леонід Мосендз ділився зі співмешканцями враженнями від прочитання Рільке. Одна із них приголомшила Моседза тим, що за щасливим збігом могла процитувати напам’ять недруковану досі поезію австрійського символіста, яку знайшли в паперах померлої італійської графині.

Коли почали цікавитися джерелами походження цього тексту, зауважили, що «воно на Рільке подібне, але чогось ніби бракує». Як виявилося, насправді цього вірша зачитав німецький шляхтич на одній із літературних вечірок як приклад того, що за досконалою формою часом може не бути жодного сенсу. Так з’ясувалося, що твір належить не австрійському класику, а якійсь графоманці.

Цей казус не лише не розчарував Леоніда Мосендза, а надихнув створити щось подібне. За спогадами Юрія Герича, сучасника письменників, «Мосендз із Кленом сміялися довго і голосно, а Клена в такому піднесеному настрої він доти не бачив. Так постав Порфирій Горотак».

На противагу попередньому – комедійному – варто показати також містифікації в еротичних текстах.

У випадку з поетичними містифікаціями Емми Андієвської – української письменниці, поетеси та художниці, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму, – йдеться про специфічну еротичну лірику, яка для української поезії є абсолютно новою.

Поетеса виражає еротичні мотиви у віршах, артикулюючи їх у доволі затемненій манері, в потоці складних і дискретних асоціацій. Вона використовує мову надтонких метафор, що часто робить неможливим їх раціональне трактування. Авторка вдається до літературної містифікації у незвичний спосіб: якщо більшість ховається за псевдонімом, то Андієвська віддає перевагу рольовій масці і пише чоловічу еротичну лірику. Цим показує також свою оригінальність.

У своїй віршованій збірці «Риба і розмір», котра побачила світ у 1961 році, вона виступила з циклом гомоеротичних поезій «Діонісії». Всі лаври покладені до ніг вигаданого нею Арістодімоса Ліхноса, якого поетеса удостоїла навіть короткою біографією. Пікантність такого напруженого дискурсу для українського читача полягає саме в його гомоеротичній ідентифікації. Для багатьох читачів і сьогодні вона виступає маркером Іншого – незрозумілого та зловорожого, – який нібито зазіхає на цінності патріярхального світу. Але навіть і такий читач спроможний відчути майстерність східних стилізацій Емми Андієвської.

Андрій Мельник
Андрій Мельник

Про містифікації в зарубіжній літературі розповідає Андрій Мельник, асистент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ імені Івана Франка.

– Містифікації часто є своєрідним двигуном літературного процесу. Класичний випадок – «переклад» віршів напівлеґендарного ірландського барда Ойсіна (чи Оссіана), який нібито здійснив шотландець Джеймс Макферсон у середині XVIII сторіччя. Він повідомив спантеличеній публіці, що знайшов цілий епос про давньоірландського героя Фінґала, який нібито написав цей «ірландський Гомер». Публікація пісень Оссіана мала шалений успіх, їх почали активно перекладати й наслідувати. Один із «батьків-засновників» США Томас Джеферсон настільки захопився епосом, що вирішив вивчити гельську мову, аби читати Оссіана в оригіналі. «Переклади» Макферсона відіграли значну роль у зародженні нового літературного напряму – романтизму. Англійські поети-лейкісти на чолі із Вордсвортом, Байрон, романіст Вальтер Скотт, німецькі письменники-штюрмери, молодий Ґьоте, який згадує пісні Оссіана в своєму знаменитому романі «Страждання юного Вертера», – усі вони, а також чимало інших письменників романтичного напряму зазнали потужного впливу Оссіанових пісень. Сліди цього впливу можна простежити і у творчості Тараса Шевченка, який згадує ірландського барда у своїй повісті «Близнецы».

Коли поеми Оссіана вийшли з друку, від Макферсона почали вимагати опублікувати ориґінал. Однак він відмовився це зробити, і тексти гельською мовою побачили світ уже після смерті «перекладача». Дослідники оголосили опублікований текст досить грубо скроєною містифікацією. Знаменитий англійський літературний критик і лексикограф Семюел Джонсон ще до цієї публікації назвав Макферсона брехуном і шарлатаном і заперечив літературні якості поем. Сучасні літературознавці не називають твір Макферсона цілковитою вигадкою і доводять, що його «переклад» – це насправді літературне опрацювання й авторська інтерпретація ориґінальних гельських легенд.

– А як щодо інших цікавих випадків? Чи мали вони місце у світовій літературі?

– Звісно, Макферсон був не єдиним талановитим і впливовим містифікатором. Культову для усіх романтиків фігуру поета Томаса Чаттертона теж варто згадати, хоча його містифікаторська доля склалася набагато трагічніше. Маючи геніальні поетичні здібності, він із дванадцятирічного віку писав поеми, видаючи їх за твори повністю вигаданого середньовічного монаха Томаса Роулі. Однак ані його поетично-містифікаторські вправи, ані пізніші політичні праці не принесли йому визнання серед сучасників. 1770 року у віці 17 років він наклав на себе руки, випивши отруту. Справжня слава прийшла лише після смерті – він став уособленням невизнаного генія і прототипом для чималої кількості письменників і художників, починаючи із французького романтика Альфреда де Віньї й закінчуючи сучасним британським автором Пітером Акройдом.

До містифікації із перевдяганням свого часу вдався французький письменник, автор знаменитої новели «Кармен» Проспер Меріме, який, як ми знаємо, цікавився Україною, присвятивши кілька своїх наукових розвідок козакам і гетьманові Богдану Хмельницькому. На початку літературної кар’єри він опублікував збірку п’єс, видавши їх за творіння невідомої до цього іспанської авторки й актриси Клари Газуль. У книжці було вміщена світлина цієї Клари, хоча насправді це був сам молодий Меріме у жіночому вбранні. Виглядало досить правдоподібно.

Остання з відомих мені резонансних містифікацій – спроба Джоан Ролінґ позбутися титулу «матері Гаррі Поттера» і сховатись за чоловічим псевдонімом Роберт Ґелбрейт. Книга досі невідомого Ґелбрейта «Поклик зозулі» вийшла 2013 року. До речі, одне з видавництв, куди Ролінґ надсилала рукописи анонімно, не захотіло видавати роман «автора-початківця». Відгуки на роман були доволі стримані. І хоча деякі критики хвалили «дебютанта», продавався він погано. Але щойно через кілька місяців стало відомо, хто такий цей Роберт Ґелбрейт, книжка очолила всі можливі рейтинги і зібрала хвалебні оди критиків і читачів.

Псевдоніми українських письменників

Не важливо, що під маскою. Головне – що вона символізує.
Субкоманданте Маркос

Поняття «містифікації» частково рідниться з поняттям «псевдоніма», адже в обох ситуаціях автор має на меті створити оригінальний твір, сховавшись за маскою іншої особи. Певно, всім відомо, що справжнє ім’я української поетеси Лесі Українки – Лариса Косач-Квітка. Але не всі знають, що і Шевченко мав псевдонім – Кобзар Дармограй, а Франко – Паула. І таких письменників з таємними прізвиськами було чимало. Найбільша кількість несправжніх імен була зафіксована у часи сталінських репресій. Але що змушувало українську еліту відхрещуватися від справжнього імені та відкликатися на чуже: більша популярність серед народу чи все ж таки цього вимагав режим?

Нині псевдоніми – мода, тренд, можливість приховати справжнє ім’я, яке, начебто, «продати» складніше, аніж красиве – придумане.

Тоді ж, у часи Розстріляного Відродження, псевдоніми були виходом, були шляхом до свободи. Адже друкуватися українською мовою заборонялося, як і заборонялося критикувати діючу владу. З такими правилами письменники-патріоти не хотіли миритися і були ладні змінювати своє прізвище кожного разу, як тільки була загроза життю опісля чергової провокаційної статті у місцевій газеті.

Сталінські репресії згубили справжні імена більше сотні українських культурних діячів: Микола Фітільов (Микола Хвильовий), Павло Губенко (Остап Вишня), Іван Лозов’ягін (Іван Багряний)…

psevdonim-rekord

kvitka-osnovjanenkobarvinokkurjoz-psevdokolektyvni-psevdo

І як тільки вистачало фантазії письменникам змінювати імена? А дехто міняв псевднім по кілька разів, а то й десятків разів! Хтось називався прізвищем матері, хтось відносно місцевості, в якій жив, інші опирались на особливості свого характеру чи навіть зовнішності.

Так чи інакше прізвиська стали новим обличчям письменників і такими вони запам’ятались нам і до сьогодні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *