Чим пахне меланхолія?

5
0

IMG_20170116_181849

Меланхолія пахне лавандою. Її запах розтікається по кімнаті і осідає на душу фіолетово-блакитним серпанком. Я кручу в руках маленьку тендітну гілочку натхнення, вдихаючи його аромат і уявляю себе серед безкрайніх лавандових полів у легкому шифоновому платті кольору хмар. Теплий вітер серпневого надвечір’я розвіває складки тканини і вона тріпотить над завмерлим, замисленим полотном фіолетових барв. Однією рукою я притримую широкі поля жовтого капелюшка, а другою пропускаю крізь пальці лоскітливі паростки лаванди. Повітря пахне життям, а життя пахне спокоєм і умиротворенням. І я закриваю очі, мружачись від останніх променів сонця, що повільно котиться за небокрай. Розплющую їх і опиняюся у своїй кімнаті з тоненькою гілочкою засушеного натхнення… Здається, я хотіла бути не тут…

Меланхолія пахне білими простирадлами. Такими, що вбирають в себе пил думок, вражень і… років. І коли ти стріпуєш їх, а в цей час крізь штори пробивається промінь сонця, то можеш побачити вальс маленьких порошинок. Вони кружляють, повільно осідаючи на землю, щоб більше ніколи не піднятися вгору. То їх останній політ і вони танцюють його, натхненно і граційно. Стільки разів я лежала на тих простирадлах і щоразу думала про щось інше, але кожен такий раз хотіла, щоб ті помисли стали дійсністю.

Я кладу голову на білий каталізатор мрій, і свіжий морський вітер дме мені просто в обличчя. Він заплутує волосся у химерні мережива і не дозволяє тримати очі відкритими занадто довго: демоверсія краси, хочеш більшого – терпи. Сонця майже не видно і море не блищить яскравими зайчиками, що крадуть його справжню барву, воно тепло-лазурове, синьо-смарагдове, не блискуче, а матове, все як я люблю…

Від ідеально рівної лінії горизонту до мене наближається величезний дерев’яний корабель з білосніжними вітлилами. На ньому я попливу на якісь невідомі острови, яких ще немає на карті, на ньому я помандрую до пригод, що так гарно описані моїм дорогим Жулем Верном. Бризки води цілують обличчя і проганяють картину геть. Я лежу на білому простирадлі і дивлюся у білу стелю – занадто багато білого… Здається, я хотіла бути не тут…

Меланхолія пахне старим пожовклим аркушем книги з улюбленим віршем. І я сама не знаю, за його так полюбила. Читала сотні кращих за нього, а все-одно саме він такий…мій… Напевно, це тому, що я завжди мріяла грати на фортепіано. І чому не навчилася? Буду картати себе за це до кінця життя… Ще одна нездійснена мрія, яка цілком могла б стати реальністю.

Проводжу пальчиками по гладенькій поверхні молочних клавіш, натискаю і чую голос краси…натискаю знову і знову, варіюючи координати подовгастих смужок, які творять музику. Вона ллється крізь прочинене вікно, летить надвір, де бігають діти, грають шахи старенькі дідусі, несе букетик лаванди якась дівчина, і веселі жіночки стріпують від порохів білі простирадла. А музика ллється і струмениться до голубого неба, на якому заходить сонце, аби дати перепочити безкрайнім полям фіолетово-блакитного кольору, аби не робити сонячних зайчиків на матовому синьо-зеленому морю… Здається, я хочу бути десь там…

Мій день пахне меланхолією, а чим пахне вона ви вже знаєте. Мені то дивно, адже зараз моя улюблена пора року, але я чомусь хочу бути не в ній… Мені бракує кольорів, бракує тих сотень фотокарток з різних куточків планети і різних життів, які я так хочу прожити, а маю, на жаль, лиш одне… Та меланхолія змушує мене навмисно красти яскравість на щойно зроблених фото, аби передати стан моєї душі… Хто-небудь, заберіть мене і відведіть туди, де є багато прекрасного. Мені терміново потрібна подвійна доза краси, допоки я не втратила усі свої фарби…

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається