З України в Норвегію за 0 євро (IIІ)

3
0

time-to-travel

Прийшов час потихеньку перетворювати статті з лайфхаками на тревел-блог. Цього разу я вам розповім про перші два дні нашої мандрівки. Про те, як за декілька годин доїхати зі Львова в Берлін, чи можна розкладати намет в Німеччині, як ми шукали місце для ночівлі, коли вже були в Гамбурзі та багато іншого.

День 1

олил

Прокинулись, перевірили документи – і в дорогу. Будь-який мандрівник починає свій шлях з виїзду з міста. Звісно, можна використати сітістоп (той самий автостоп, але в межах міста), проте ми з Володею, щоб зекономити час, їдемо на громадському транспорті. Особисто для мене виїзд на місце для стопу є першим випробуванням, адже відбувається все це зранку, якраз в годину–пік, а протиснутися в наші маршутки з габаритним наплічником – місія не з найлегших. Так було і в перший день мандрівки в Норвегію, тому в с. Рясне-Руське ми опинилися аж о пів на 9 ранку. Під час попередньої подорожі до кордону ми дісталися однією машиною, яку зупинили в перші декілька хвилин. Тому цього разу я очікувала такого ж результату, а коли ми простояли довше, ніж 20 хвилин, навіть почала дратуватись, але потім нагадала собі, що автостоп кожного разу різний і особливий.

До Краківця ми доїхали трьома машинами і здивувалися, побачивши не дуже велику чергу. Для мене було незвично вперше проситися до водіїв одразу перед кордоном, конкуруючи з жінками, які намагаються перевезти підакцизні товари. Звісно, було кілька відмов, адже перевезти когось в іншу країну – досить ризикований крок. Але один водій погодився та попросив почекати його трохи далі, перед самою митницею. Ми з Володею навіть засумнівалися, чи він взагалі збирається нас забирати, але закінчилося все супершвидким завантаженням рюкзаків в його авто. Виявилось, що на цьому прикордонному пункті водій служив 8 років, тож було цікаво послухати, яка різниця між «зеленим» і «червоним коридором» (до слова, туди ми і потрапили) чи як неформально називають кожного польського прикордонника. За годину ми були вже у Корчовій. Думали, що будемо стопити одразу на виїзді на автобан, який якраз починався біля кордону, але там навіть натяку не було на трафік. Вирішили, що поки поїдемо через польські містечка.

Перші дві машини зупинилися одразу – українці, які їдуть на декілька кілометрів. Особливість дороги А4 в Польщі полягає в тому, що вона нова, тому до Кракова немає нічого, навіть заправок. Стопити можливо лише біля кілець (їх поляки називають «рондо») та на паркінгах, які можуть бути глухими. На саме такий ми і потрапили, тому на кожну машину, яка заїжджала, дивились, як на рятівний круг і були готові їхати будь-куди. Повільно, але впевнено рухались в бік кільця біля Ряшова. Зазвичай, автостоп там дуже крутий, але цього разу простояли близько 40 хвилин, згораючи на сонці. Звідти доїхали до «брамок» перед містом Катовіце. «Брамки» – це такі пункти оплати на польських автобанах, після яких зручно стопити, адже водії їдуть з невеликою швидкістю і мають можливість зупинитися. На цьому місці був наш найшвидший автостоп за день: машина зупинилися десь за хвилину. Більше того, цим автомобілем керував неймовірний водій. Всю дорогу були цікаві розмови, а ще він вмовляв нас їхати в Гамбург через Щецин і залишатися в нього на ночівлю. Ідея була цікавою, але ми не хотіли робити величезний гак і їхати дорогою з таким малим трафіком. Попрощалися з водієм на заправці за Вроцлавом. Там Володя підійшов лише до одного чоловіка – і от ми вже прямуємо до німецького кордону.

Подивившись на карту, ми одразу зрозуміли, де нам варто виходити – попереду був величезний паркінг з кількома заправками, якимось рестораном і магазинами. Через деякий час зупинилася машина, водій і пасажирка якого запевняли, що їдуть в бік Берліну. Але через декілька кілометрів був поворот на Дрезден і вони зрозуміли, що насправді їм потрібно туди. Як результат, ми з Вовою опинилися на глухій заправці, на яку заїжджали лише вантажівки на ночівлю, а надворі вже сутеніло. Ми не бачили іншого виходу, окрім того, щоб порушити закон і почати стопити на автобані. Сумно про це говорити, але інколи в мандрівці виникають такі ситуації, коли ти змушений порушувати певні правила. Але це не означає, що потрібно робити відверті дурниці. Ми оцінили ситуацію і зрозуміли, що місце для зупинки є, та й машин дуже мало. Тому, якби якийсь водій хотів зупинитись, то це не створило б небезпеки на дорозі. Окрім того, в нас на руках були світловідбивачі, які є просто необхідними, якщо ви стопите після заходу сонця. Та проблема була в тому, що поодинокі автомобілі рухалися з такою шаленою швидкістю, що вони фізично не встигли б зупинитись. На заправку час від часу заїжджали «фури», проте водіям, в більшості випадків, дозволено перевозити лише одного пасажира, та й в такій годині вони зупиняються лише для ночівлі, тому ми запитували без великої надії. Уявіть наше безмежне щастя, коли посеред автобану зупинився мікроавтобус – якраз майже до об’їзної поблизу Берліна. Пощастило, що водій розмовляв російською, тому я могла поспілкуватися з ним, бо польською було значно важче. Але ми були такі втомлені, що засинали на ходу. Вирішили, що далі їхати не хочемо і тому залишаємось на ніч.

2222

Цей день можна назвати: «А тепер ми робитимемо погано. Не повторюйте цього». Взагалі, в Німеччині не можна розкладати намет, де заманеться, але ми були настільки виснажені, що вирішили заночувати, сховавшись десь біля лісу. Та коли ми попрощалися з водієм, то були трохи шоковані. Ліс біля паркінгу – за величезним парканом, а ще на території є поліцейський відділок. Та трохи оглянувши все, зрозуміли, що є непогане місце за вантажівками під самою загорожею – нас хоча б не буде так добре видно. Окрім цього, на території стояв «бусик» на румунській реєстрації, а біля нього ми побачили декілька наметів. Порушувати не наодинці менш страшно 😉

День 2

фысайц

Зранку вантажівки поїхали, а з поліції так ніхто і не підійшов. Не знаю, чи нам так пощастило, чи Німеччина не така вже й сувора. Взагалі, я прокинулась з передчуттям, що день буде складним.

Вже стопили на схожому місці поблизу Берліна і результати були геть не втішними. Випробовувати щастя на виїзді з паркінгу не було сенсу, тому ми розділились і почали питати водіїв. Німці демонстрували нeзнання англійської і небажання допомагати. Ми, мабуть, підійшли до півсотні машин і лише декілька водіїв були не проти відвезти нас в центр. Але справа в тому, що заїжджати в такі великі міста, як Берлін, не варто, тому ми шукали автомобіль одразу до виїзду на Гамбург. Багато говорити англійською для мене є випробуванням, а коли почула ще й стільки відмов, то геть занепала духом. Тому ми з Вовою просто забрали наші рюкзаки від входу на заправку і вирішили відпочити збоку. До нас підбіг чоловік і гарною англійською спитав, куди нам потрібно. Ми здивовано перезирнулись. В автомобілі нас чекала ціла сім’я з купою речей – летять відпочивати. Чудово, а нам якраз в аеропорт. Він пояснив, що переважно німці непогано володіють англійською, але лише у великих містах, а ми стопили якраз в передмісті. Аеропорт потішив нас безкоштовним туалетом та Wi-Fi, тому ми там трохи «зависли», шукаючи хостів в Копенгагені, адже в Гамбурзі і Осло вони в нас були.

Недалеко від аеропорту є гарне, як обіцяє «Hitchwiki.org», місце для стопу. Коли ми туди дійшли, я взагалі нічого не розуміла: то був фактично автобан. Та магія автостопу полягає в тому, що з найскладніших місць часто забирають найшвидше. Водій був в захваті від нашого типу мандрів і шкодував, що може підвезти лише до найближчої заправки. Ми нарешті поснідали і пішли до входу, куди більшість водіїв підходили, щоб розрахуватися або купити сендвіч. Почали з’являтися машини на данській і норвезькій реєстрації, а ми – фантазувати, що б було, якби застопили аж туди. Але познайомились з французом, який їхав в Шверин, щоб забрати доньку у відпустку. Поїздка в його автомобілі нагадувала кадри зі старого кінофільму, ми слухали французьку музику і невимушено спілкувалися. Саме в той момент в моїй голові почала формуватися не дуже добра здогадка. Я перевірила «public trips» на сайті «Couchsurfing», і вона справдилась.

Справа в тому, що всі хости ми знаходили на день пізніше, адже розраховували бути в Гамбурзі 30 червня, а на календарі була цифра 29. Ще один автомобіль – і ми на околицях Гамбурга. Місто зустріло зливою. Не розуміли, як оплачувати проїзд в громадському транспорті і куди їде кожен автобус – все було написано німецькою. Тому, коли листя дерева, під яким ми сховалися, перестало захищати від дощу, ми просто забігли через задні двері в автобус, який якраз під’їхав. Доїхавши до кінцевої зупинки, побачили вхід в метро – наш сховок від дощу з вільним Wi-Fi в «Макдональсі». Наш хост не відповідав, тож ми надіслали кілька запитів іншим людям і Володя написав у групу «Last minute couch in Hamburg». Такі групи є в кожному місті і призначені для пошуку хоста в останній момент. Фортуна була на нашому боці, тому через півгодини написала Моніка і запросила до себе додому. Нашому щастю не було меж, адже перспектива ночувати в наметі в такий холод (або зовсім не спати) не приваблювала. Це був мій перший досвід каучсерфінгу за кордоном, боялася здатися людиною, яка сприймає будинок хоста, як безкоштовний хостел. Тому перед тим, як зайти в дім, ми уважно вивчили профіль Моніки і зрозуміли, що вечір буде цікавим. Уявіть собі, вона з чоловіком побували в 55 країнах світу і жили на 4 континентах.

55

Я трохи панікувала, що моїх знань з англійської недостатньо для того, щоб підтримати бесіду, але все пройшло непогано. Лише після того, як Моніка вибачилась, що мусить йти спати, адже дуже рано прокидатиметься, ми спитали пароль від Wi-Fi і чи можна скористатися душем, адже каучсерфінг, це, в першу чергу, культурний обмін, тому варто дотримуватися певної етики.

Пізно ввечері переглянули карти на «Hitchwiki», проставили місця для виїзду в Данію і міцно заснули.

 

Анна Мегас

Анна Мегас – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається