Люди нашого факультету, або – Вони творили історію нашого факультету

0
0

М.Ф. Нечиталюк

Він з тієї славної когорти радянсько-українських професорів, які сенс людського життя вбачали у постійному науковому пошуку. Маючи цілу низку виразно сформульованих наукових ідей, вони неодмінно ставили за мету успішно їх зреалізувати у перспективі.

Плідність праці Михайла Федоровича на схилі літ відверто вражала й захоплювала. Після вісімдесяти він мало не щороку видавав окремим томом ґрунтовну наукову працю. Як людина, якій довелося у дитячі роки пережити голодомор, юнаком – збагнути зміст і сенс масового й тотального сталінського терору, що зачепив його периферійне село на Вінниччині, а в перші роки німецько-радянської війни вже як студентові філологічного факультету Київського державного університету евакуйовуватися аж у Середню Азію, Михайло Нечиталюк, сподіваючись розширити коло читачів, прагнув осягнути ці реалії у публіцистичному стилі. Класичні спогади від першої особи він принципово не називав мемуарами, а задумував та розцінював їх як знак вдячності найближчим і найдорожчим людям, зокрема – рідній матері – сільському вчителю за покликанням. Намагався без жодної ретуші, без будь-якого стороннього бачення подати своє, особисте враження про події початку 30-х у сільських районах центральної України. Ці аналітично-творчі його доробки були такі промовисто особистісні і настільки суб’єктивні, що редактори мали обирати: або докорінно змінювати текст, знімаючи з нього емоційні нашарування і відтінок дитячо-юнацького сприйняття, або залишати стиль автора без змін та обмежуватися лише коректорським втручанням. Майстри видавничої справи обрали другий варіант. Завдяки їм маємо змогу відчути повноту тогочасного трагізму у сприйнятті одинадцятирічного хлопчини й у викладі визнаного у філологічних колах вісімдесятирічного професора.

Не характеризуватиму чи, тим паче, не буду оцінювати наукові внески Михайла Федоровича у літературознавство чи журналістику. Варто утвердити лише те, що досі є неспростовним і беззаперечним – як дослідник творчої спадщини Каменяра він був і буде провідним франкознавцем, а в царині історії західноукраїнської преси є і нині неперевершеним.

У повсякденному житті Михайло Федорович мав два захоплення, які поставив на науковий грунт і до яких застосував системний підхід, – опрацьовував фахову літературу, регулярно передплачував спеціалізовані періодичні видання, переймав досвід у колег з рибальсько-мисливського ремесла і радо ділився своїми знаннями та секретами досягнення вдалих виїздів на природу. У чому й мені довелось переконатися.

Отож, ми з дружиною чекали на народження другої дитини. І напередодні літа дійшли висновку, що оптимальним відпочинком буде база Франкового університету на Шацьких озерах. Відстань від Львова – не більше трьох годин автомобілем, клімат – поліський, озеро – з кришталево чистою водою і піщаним дном, сосновий ліс. Вимальовувалась  перспектива відпочинку, який не втомлював важким переїздом, відрізнявся від кримської літньої спеки і від специфічного сервісу, так закоріненого на півострові ще з тих недалеких часів, що, здавалося, жодні віяння та інвестиції ще не скоро зрушать його з місця.

Заздалегідь йду до факультетського профспілкового голови й отримую однозначну відмову. Факультетську квоту ще на початку календарного року «забронював» професор Нечиталюк, який разом із двома своїми синами вирішив добряче порибалити. Цю мрію батько і сини, як з’ясувалося, плекали декілька років, але з різних причин з року в рік відкладали.

В університетському середовищі завжди існувало неписане правило: якщо претендентів більше, ніж місць, то молодий доцент не конкурує з визнаним професором. Тим паче – ветераном війни та ще й у такому поважному віці. Отож без зайвих зволікань свою заявку я відкликав.

Невидима, але завжди оперативна факультетська інформаційна служба уже за кілька днів повідомила професора про мій намір виїхати до озер на Волині. Він вибачився і висловив жаль, що не зможе змінити власних планів на відпустку.

Але за день чи два до виїзду мало не кожен другий працівник факультету переказує, що професор Нечиталюк терміново мене розшукує. Телефоную і довідуюся, що у його сина, який працює у Києві, такий великий обсяг роботи на літній період, що дванадцятигодинний робочий день став нормою, робочими стали й вихідні, а про відпустку у будь-якій формі він може лише мріяти.

– Їдьте з нами, – несподівано пропонує Михайло Федорович. – У кімнаті буде вільне ліжко, ви матимете офіційну путівку, гарантоване харчування, місце на автостоянці. А для дружини і донечки щось на місці придумаєте – приватний сектор чи бази інших львівських вишів.

Порадившись із дружиною вдруге, ми дійшли висновку, що в пропозиції Михайла Федоровича слушність є. Приваблювала і пропозиція серйозно порибалити. Попереджаю, що рибальського спорядження не маю, ніколи не захоплювався тією справою, а тому буду класичним і повним «чайником» у їхньому аматорсько-професійному промислі. «То не біда, – чую у відповідь, – пройдете курс молодого рибалки. Головне – бажання є, а решту – навчимо».

На місце відпочинку приїжджаю на півдня швидше. Для дружини і доньки знайшлося гарне місце на базі Львівської політехніки. Зізнаюся, чекав на машину професора, декілька разів виходячи за браму бази відпочинку. Але її поява дещо перевершила мої сподівання. Це був уже в літах жовто-помаранчевий «Москвич» із решітчастим багажником на даху. Лише з двома пасажирами, Михайлом Федоровичем і його сином, автомобіль, однак, видавався не на жарт перевантаженим. Як згодом з’ясувалося, на даху автівки професор розмістив нове запасне колесо і надувного човна з міні-веслами до нього. У стаціонарному багажнику були наповнені пальним дві класичні радянські металеві каністри, ще  одне колесо на зміну і кільканадцять відер із різноманітним прикормом для риби. Варений за спеціальним рецептом горох, настояний на якихось спеціях хліб, інші «смаколики» для риби, назви яких мені не вдалося запам’ятати, проте запах не можу забути й донині. Окрім підкормки, вдосталь було засобів приманки. Це і мотиль, і червоні хробаки, і їхній білий різновид, більше відомий у народі як «опариші».

Порожні відра, три пари добротних із високими гумовими халявами чобіт, а також із добрий десяток різних за величиною вудочок, підсак та інше потрібне для риболовлі причандалля, зокрема й довгі шнури і металеві якорі – цими речами були заповнені аж попід стелю задні сидіння автомобіля. У русі ззовні він виглядав так, ніби готується до злету. Але, зважаючи на нинішні критерії, він радше повз, аніж їхав, оскільки швидкість його пересування коливалась у межах 50-60 кілометрів за годину.

Довгий і вузький балкон нашої кімнати, призначений для відпочинку, враз перетворився на імпровізований склад майже просто неба. Коли інші відпочивальники на балконі сушили одяг або курили, ми використовували його як сховище для рибних кормів. Відро солі, що теж завбачливо було привезене зі Львова, стояло осторонь, у кутку, в якому мала зберігатися риба. Воно засвідчувало наміри рибалок щодня брати по кільканадцять кілограмів риби.

Перші три дні можна було охарактеризувати як планово-організаційні. Ми приглянули собі найкращого човна і провели успішні переговори із відповідальною особою про закріплення його за нашою рибальською групою у потрібний час протягом усієї зміни. Весла від того човна зберігались у нашій кімнаті. Ціна такої непорушної домовленості становила дві пляшки типової львівської горілки.

Окрім гарного човна, ми безапеляційно «приватизували» частину і без того доволі скромного за розмірами університетського пляжу, на який щоразу витягували мокрого човна і перекидали його для сушіння догори дном.

У перший день вивчали дно озера. Шукали найглибше його місце, різкий перепад глибини. Професор у спеціальній літературі вичитав, що велика риба любить глибину і найбільше згуртовується у місцях перепаду глибини. За день із завданням впорались, щоразу закидаючи імпровізований якір – литу чавунну колодку, прив’язану на добротну і довгу мотузку. Довжину мотузки виміряли відстаню від лівого плеча до кінчика пальців витягнутої правої руки. Особи, що засмагали на березі, не без зацікавлення спостерігали за нами трьома, на їхнє переконання, диваками, які щоразу опускали залізяку на дно озера, й одразу піднімали її на поверхню води, періодично відводячи вбік витягнуту праву руку.

Обране місце позначили. До одного кінця товстої рибацької волосені прив’язали камінь і опустили на дно, а до другого її кінця прикріпили шматок пінопласту. Щонайменше тричі на добу: зранку зі сходом сонця, по обіді і на смерку, щедро розкидали прикорм на тому місці. Не  менш як піввідра за раз.

На четвертий день почалася повноцінна риболовля, результати якої були невтішні. Окрім «верховодки», ми жодного разу нічого не впіймали. Проте один день запам’ятався нам назавжди. Михайло Федорович у літній білій кепці, сидів посередині човна. Син – на «носі», а я – на кормі. Риба не клювала. Минала година, друга. Мовчазна пауза затягнулася. Порушив мовчанку син професора, звернувшись до мене: «Ану ж поміняємось місцями, може, клюватиме». Погоджуюся. Ми синхронно, кожен, тримаючись за свій правий борт, рухаємося назустріч один одному. Крок, іще один, – і під вагою професорського сина, а він був кремезної статури, фанерна основа човна проламується. І він, і я, заціпенівши, спостерігаємо, як дно човна наповнюється озерною водою, а човен занурюється. Дивлюсь на берег, – а до нього метрів із двісті. Оглядаю масивні, до поясного ременя надійно прив’язані чоботи. На любительському рівні я плавав, чи, як то кажуть спортсмени, тримався на воді, непогано. Але в одязі, та ще й у  таких чоботях жодного разу, зізнаюся, не пробував. «Якщо моє нетрадиційне взуття набере повні халяви води, випливу?», – зважую подумки.

У таких ситуаціях думка працює з космічною швидкістю. Та жодних активних дій ні з мого боку, ні з боку сина професора не було. Першим зорієнтувався Михайло Федорович. Він, тільки-но зауважив воду на дні човна, миттєво зірвав шапку з голови, двома долонями щільно притиснув її до місця пролому і армійським голосом вигукнув: «Витягуйте якорі!» Глибина озера в цьому місці сягала трохи більше 12 метрів. На той час вода в човен прибувала повільніше. Ми обидва хутко виконували команду, все ще поглядаючи на кількість води в човні.

Піднявши якорі, запитально дивимось на Михайла Федоровича. «Сідай на весла і на повну силу працюй ними, а ти – змотуй вудки», – вкотре розпоряджається професор. Я заходився нашвидкоруч виконувати друге чітке розпорядження. Човен наближався до берега, а вода доходила до середини його бортів. Ми продовжували занурюватися. І саме цієї миті чую третю команду: «Вичерпуй воду». Роблю це, склавши долоні пригорщею. Якийсь мінімальний ефект від моїх рухів був. Я ретельно, з нарощенням темпу, проробляв такі вкрай потрібні рухи.

– Казанком, – рекомендує професор.

Зорієнтовуюсь, що він, для зручності, сидів на перекинутому догори дном казанку. Процес виливання води за борт пришвидшив обнадійливі результати, бо човен ще повільніше наповнювався водою. Ми саме були на безпечній відстані від берега, коли рівень води сягнув верху бортиків.

– Вистрибуйте з човна, – чуємо ще одну команду професора.

Відчувши під ногами дно, ми, врешті, зрозуміли, що врятувалися. І збагнули, що човен полагодити буде нескладно і вся рибальська снасть збережена.

Якби Михайло Федорович вчасно не зорієнтувався і чітко не розпоряджався, то я за секунду – другу пірнув би у воду. Доплив би до берега чи ні, – тільки Всевишній знає. Ні до, ні після цього такого вже не практикував. Але навіть за найбільш сприятливих обставин човен і все наше нехитре рибацьке майно пішло б на дно.

Про цю подію я розповів (як фрагмент тосту), коли кафедра відзначала 85-річчя професора. Звісно, надалі урочистості почали обертатися навколо цього факту. І більшість моїх колег, і особи старшого віку дійшли  висновку, що люди, які зазнали жахіть війни, мають підвищене відчуття самозбереження, вони інтуїтивно оперативніше орієнтуються і мобілізуються у найскладніших життєвих обставинах.

Другий випадок характеризує професора як особу, що була великим поціновувачем жіночої краси. Під кінець робочого дня Михайло Федорович мав дві пари у студентів-заочників. У перерві між ними професор прийшов на кафедру. Настрій мав виразно піднесений. А на його обличчі було немов написано, що хоче чимось цікавим поділитися. Емоції переповнювали професора.

– Як лекція ? – Запитанням допомагаю розпочати розмову. – Студентів було багато, слухали Вас?

– О, лекція минула на одному диханні, – відповідає Михайло Федорович. – Чи багато було студентів? – перепитує. – Достатньо, як для першого заняття. Та головне, що серед них була невимовної краси дівчина. Я фактично їй одній читав лекцію. Вона так уважно слухала, що навіть нічого не занотовувала. Я по очах бачив, вона все розуміє, повністю орієнтується в темі, їй цікаво. І мене це неабияк надихало.

Професор перевів подих, витримав невелику паузу і продовжив:

– Такої краси я давно не стрічав. Така буває одна із тисячі. Погляд від неї годі відірвати. Там стільки жіночності – і у поглядах, і у манерах, і в рухах. Вона неначе заворожує. Там така мила і утаємничена посмішка, як у Джоконди. Там симетричні ямочки на щоках при цій посмішці і три ніжні, ледь помітні, дівочі іще, складки на шиї. Зверніть увагу, трьох цих дівочих складок майже ніхто в такому віці не має. Це рідкість.

Він зробив паузу і дещо несподівано продовжив: «Моя вам порада, ви ще молодий лектор. Тільки-но в аудиторії визначите особу, якій з першого погляду почнете симпатизувати, читайте лекцію так, ніби читаєте їй одній. На решту не звертайте уваги. Вдячна слухачка надихатиме вас, ви отримуватимете додатковий невидимий імпульс, який додасть красномовності, впевненості і переконливості».

На знак згоди ствердно киваю головою, що мало означати – „дякую, зрозумів, запам’ятаю і обов’язково скористаюсь”.

Професор знову на мить замовк, а згодом вхопив портфель, що лежав на столі, і попрямував із кафедри в аудиторію. До початку лекції було ще дві хвилини…

Третя життєва історія, не мала такого оптимістичного завершення, як дві попередні. Ми зустрілись на кафедрі, розташованій уже на четвертому поверсі корпусу на вулиці Чупринки, куди «переїхав» наш рідний факультет журналістики. Високі поверхи і доволі круті сходи, відсутність ліфта, кожен візит 88-річного професора робили щораз важчим. Можливо, тому, піднявшись на кафедру, він деякий час походжав кімнатою, віддихувався.

Того дня видавався не лише втомленим, але й збентеженим. Спочатку довго мовчав, а потім, ніби знайшовши вихід із ситуації, що склалася, звернувся до мене:

– Купіть мою рушницю. Хороша вона. Двоствольна, дванадцятий калібр…

З несподіванки кліпаю очима. Мисливцем ніколи не був. Ба, більше, не спокушала мене ця справа в минулому. В окресленому майбутньому позбавляти життя дикого звіра також не мав наміру.

Відчувши моє здивування, професор додав: «Вона трофейна, німецька, 43-го року випуску».

Зізнаюся, після стажування в Сполучених Штатах Америки, я маю певну пристрасть до старовини. В офісі навіть облаштував куток на кшталт міні-музею, колекція прасок, яка привертає увагу мало не кожного нового відвідувача нашої установи. Трофейна рушниця була б його цінним експонатом, як іще одна старовинна річ. Але, водночас не вписувалася б у цю колекцію, оскільки жодного виду зброї, навіть з категорії холодної, у імпровізованому офісному музеї ще не було.

У квартирі рушниця також була п’ятим колесом до воза. Ні як класичний вид зброї для самозахисту, бо за роки викладацької діяльності я не нажив майна, яке в нинішніх реаліях варто захищати із зброєю в руках, ні як атрибут старовини, бо не вписувалася в хатній інтер’єр, який стовідсотково складався із сучасних компонентів.

– Купіть, не пошкодуєте, добру річ хочу віддати в хороші руки. Ця рушниця мені безвідмовно служила більш як п’ятдесят років. Півстоліття я з нею не розставався, – то впрошуючи, то наполягаючи продовжував Михайло Федорович.

Мовчки перебираю у голові, яке ж непряме використання можу знайти цій унікальній зі слів старшого колеги, рушниці.

Підсвідомо прагну знайти позитивне рішення. Розмірковую, наївний, що придбана рушниця може стати доволі оригінальним, а головне – несподіваним подарунком комусь із колег, для кого полювання стало мало не сенсом життя. Про реєстрації, дозволи тоді я ще не думав, навіть гадки про них усвідомленої не мав. Отож, погоджуюсь на придбання. Залишилось, як то кажуть, зійтися на ціні. Чув, що вживані рушниці мої колеги купували за 200-250 доларів. Щоправда, рушниця від рушниці може відрізнятися. Погоджуюся з думкою, що доларів 300 на цю трофейну річ я готовий виділити. Суми цієї не озвучую, чекаю на пропозицію професора.

Михайло Федорович натомість пропонує самим із ціною не визначатись, а проконсультуватись у експерта. Безініціативно погоджуюсь. Тим паче, що професор виявив бажання знайти такого експерта, запросити додому і повідомити мені висновок фахівця. Днів за три ми вкотре зустрічаємось на кафедрі. З відчуттям невиразної вини Михайло Федорович озвучує висновок експерта:

– Рушниця унікальна, добротна. Таких у місті практично ніхто не має, це рідкісний, ексклюзивний екземпляр. Тому орієнтовна ціна становить 2 000 тисячі доларів.

Розводжу руками. Такої зайвої суми в сімейному бюджеті не маю. Річ мені, не те що конче потрібна, навпаки, вона мені фактично зовсім не потрібна. Варіант із подарунком за таких умов відпадає, бо подарунок вартістю 200-250 доларів серед людей мого статку гіпотетично можливий, а на суму у десять разів вищу – це вже не визнання чи знак вдячності. Подарунок такої вартості завжди насторожує, бо може розцінюватись як прихована форма хабаря, яку інтелігенті особи не практикують.

–       Я здам її в комісійний магазин, – ділиться намірами професор.

Підтримую таку ідею, бо й справді не знаю, хто в цій справі міг би йому, як кажуть у нас, в Галичині, зарадити. На тому й розходимося.

За кілька днів Михайло Федорович інформує, що в комісійному при оцінці виявили раковини у стволах. В обидвох. А це суттєвий ганж. Тому оцінили рушницю лише у 900 доларів, із яких торгівельний заклад отримає після реалізації 20 відсотків від суми, а власник 80. І це за умови, що рушницю продадуть упродовж перших двох місяців. Інакше, щодва місяці її оцінюватимуть на 10 відсотків. Власник має право у будь-який час зняти її з торгів.

Дня реалізації рушниці чи навіть її першої переоцінки власник не діждався…

Михайло Федорович прожив складне, довге і змістовне життя. Впливова журналістка і дещо менш відома як парламентська діячка Ольга Герасим’юк принагідно зазначила: «Секрет довголіття – у сильному бажанні дізнатись, що ж воно буде далі»[1]. Історик за покликанням, професор Нечиталюк прагнув якомога більше дізнатися як воно було в минулому. Але завжди мав чималі окреслені плани на майбутнє. Можливо, тому його ґрунтовні наукові праці, ще довго слугуватимуть джерелом пізнання глибин та основ історії української журналістики.



[1] Герасим’юк О. „Герої появляються з імли // День. – 2012.– 8,9 червн.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається