Життя без надії…на життя

4
0

«Ми не стверджуємо, що ви кажете неправду, але те, що ви кажете, занадто страшне, аби бути правдою»

У. Черчіль

Досі на широкий загал з курсу історії України можна довідатися про сухі факти, статистичні дані про померлих від штучного голоду 1933 року. З найродючіших чорноземів Україна пожинала тоді не урожай, а смерті тисяч селян,  для яких окраєць хліба був найвищою цінністю життя.

В цей самий час в Москві звітували партійці про перевиконання плану хлібозаготівлі. А на сесії Ліги Націй дипломати СРСР заявляли на закиди Європи про факти голоду в Україні, що «ніякого голоду немає, жодної допомоги їм не потрібно»…

Звернімося до живих свідків цих драматичних сторінок нашого минулого. Більшості із них вже немає  в живих. Проте залишився єдиний свідок в селі Крутогорбі Гайсинського району Вінницької області Михайло Силифонович Вдовиченко. Тому поспішаю до нього.

Пане Михайле, коли прийшов той страшний тридцять третій, скільки Вам було років?

В тридцять третьому році я навчався в 2 класі. В той час наша родина вже хати не мала – розкуркулили ще в тридцять першому. Мій батько мав 2 гектара землі, корову, конячку і вівці. Був гарним господарем. Хату забрали під кантору, сарай – під колгоспну стайню. А ми залишилися без хати. Добре, що в діда була хата поруч, пішли до нього просити притулку…Там і дожили до страшного тридцять третього. 

Як вашій родині вдалося вижиті в ті страшні роки?

Мій дідусь Іван Шайгородський був кмітливим чоловіком. Коли почався голод, в березині в лісі таємно розробили ділянку і засіяли на ній кукурудзу. Так нас та кукурудза і врятувала від голодної смерті…

Що найбільше з тих років закарбувалося в серці?

Напровесні 1933 року, тільки розтанув сніг, ночами в українських селах стало чутно хлюпання талої води під ногами чужинців. Худющі, виснажені, напівроздягнені люди з гарячкувато палаючими очима добиралися до найближчих сіл, стукали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – їжі.  А по сільських дорогах поскрипуючи їздила бричка, на яку складали тіла опухлих від голоду людей, та подекуди навіть тих, хто ще був живий, але вже не мав шансу на виживання. А в очах живих – холодний розпач, відсутність надії жити. Яка безмежна гіркота в цих очах, в них ще бринить життя… без надії на життя.

Михайло Силифонович Вдовиченко

Який випадок був найжахливішим на Вашій пам’яті?

Було в ті часи село поряд – Шиманівка. Коли почався голод, деякі люди позабирали з колгоспу своїх коней, корів і порозбігалися по інших селах. Все, що лишилося в колгоспі, порозбирала згодом теплицька міліція. В селі продовольства не залишилося..

В тому селі була школа. Вчився в ній хлопчик, гарно вчився. Але одного дня не прийшов у школу. Вчитель разом з головою сільради навідалися до обійстя. Хотіли перевірити, чи все не сталося лиха з дитиною. Коли двері відчинили – жахнулися. Під ліжком лежав неживий хлопчик…без однієї ноги. Її зварив батько, щоб з’їсти. Коли голова сільради почав кричати на батька, той підскочив до нього і відкусив йому пальця… Люди були гірші за тварин.

Ще  пам’ятаю жахливу історію, яку розказувала мені знайома про свою маму Ювгину. Її перший чоловік Андрій разом зі своїм сусідом в тридцять третьому році пішов на заробітки в райцентр. Проте повернувся сусід без Андрія. Як потім виявилося, він його з’їв по дорозі додому. Взяв його як їжу в дорогу…

Як торкнувся голод ваших родичів, односельців?

Близьких наших родичів, односельців Бондарів, у яких було 15 дітей, розкуркулили також. Забрали все до останньої квасолини, навіть позамітали (авт.) полиновим віником, щоб не лишилося родині жодної зернини. А господар, Матвей, подивився на своїх 15 дітей і з жахом промовив: «Не виживемо…» Забракло сил дивитися на голодні муки, які чекали на його дітей, пішов з життя. Дивом та з Божої волі вижило лише троє найменших дітей: Єлисавета (авт.) , Гантоніна  (авт.) та Голас (авт.).

Як в таких скрутних умовах їм вдалось вижити?

Та то мати їх, Тодоска, сподіваючись на те, що виживуть, або помруть та не будуть мучитись, посилала їх до лісу, ледь благословлялося на світ, збирати гриби. Давала кожній дівчинці в жменьку трішечки солі і наказувала міцно її тримати, щоб не розсипали.

А для чого сіль?

Бо гриби треба було їсти сирими, трохи присоливши.

А як же вони не отруїлися? Могли ж знайти поганку чи мухомор?

На все воля Божа. Може врятувало їх саме те, що в найближчому ліску росли сироїжки, а вони ж яскраві: фіолетові, рожеві, вабили погляд малечі. От на них дівчатка і накидалися. А це заїдали диким кваском, пробували на смак листя. Яке смакувало, таке і їли. Найбільше раділи, коли знаходили дикий часник чи квасок.

 А чому ж? Те з неприємним запахом, те кисле?

А можеш собі уявити, які на смак ті сирі гриби. От і хотілося заїсти їх чимось гостреньким.  Втомлені, але задоволені, що  в животі від голодного болю не судомить, поверталися дівчата додому. А вдома їх чекала мати. Щоразу вона їм зажурено посміхалась і запитувала: «Що, і знов прийшли живі?» Дівчата віддавали матері лісові гостинці (гриби, квасок), з яких мати варила юшку, а ще терла сухі качани, з яких готувала млинці. Діти їх називали хлібом, і той хліб смакував їх краще, ніж заморські марципани. Навіть впродовж багатьох років після голодомору Єлизавета так і не пила чай з цукром і заваркою. Звикла вона в голод пити тільки окріп. Так і залишилася ця страшна звичка до кінця життя.

Михайле Силифоновичу, Ви розказували про розкуркулені родини. А як виживали ті, хто не мали зовсім нічого?

Та було в нас таке. Наша сусідка Параска серед ночі пішла на колгоспне поле, де вже був зібраний колись хліб, щоб назбирати колосків.

Чому серед ночі? Не видно ж!

Та щоб ніхто не побачив, бо засудять і посадять у тюрму.

Так, я пам’ятаю закон Сталіна «про п’ять колосків». І що далі?

Та вдалося їй намацати на вологій землі (то було після дощу) пригорщу колосків, та коли поверталася додому зловили її «властьімущі» (авт.) і посадили за ті колоски на 4 роки. Залишилося в Параски двійко дівчаток, що так і не дочекалися своєї матері…

Діти тих страшних подій справді не мали дитинства…

Так, я дивлюсь на нинішню молодь іноді і думаю: «А що для них важливе в житті?», бо для нас, дітлахів у голодному тридцять третьому, окраєць хліба був найвищою цінністю.

Наталія Карнаух

Наталія Карнаух – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається