Курс на Європу або Ким себе вважають українці?

2
0
Данило Судин

Данило Судин, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології УКУ. Фото із сайту social-anthropology.org.ua

Як змінила революція Гідності думки українців? Чи можемо ми вважати себе європейцями? І чи варто далі нищити пам’ятники Леніну? Відповіді на ці запитання спробував дати Данило Судин, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології УКУ, який 25 квітня прочитав лекцію на тему «Що означає бути українцем після Революції Гідності та двох років війни?» Захід відбувся в книгарні «Є» в рамках проекту «Дім. Зміни».

«І революція, і війна здійснюють значний вплив на ідентичність нації», – пояснює пан Данило. То як же змінилось самоусвідомлення українців після революції Гідності?

Лектор представив статистичні дані опитування громадян нашої держави. Після потрясінь частка людей, що вважають себе українцями, зросла на 13,8% порівняно з дореволюційними даними. Також збільшилось число тих, для кого прапор і гімн України означають щось більше, ніж просто державні символи. «Трагічні події на сторінках історії мають властивість об’єднувати людей», – робить висновок пан Данило. Він називає таке явище «травмою, яка сприяє розвитку». І для німецького, і для ізраїльського народів таким попелищем фенікса був Голокост. Кожна з цих націй зараз має одну мету – не дозволити історії повторитися. Як навіть найгіркіша пігулка може стати найефективнішою, так війна і революція допомагають народу знайти себе.

Але що українцям робити далі? Які небезпеки приховує в собі інформаційна війна? Який шлях варто обрати для майбутнього? І як виправляти помилки минулого? Редакції «Креденса» вдалося докладніше поспілкуватися з паном Данилом на ці теми.

– Під час лекції ви заторкнули сферу ЗМІ. То як, на вашу думку, інформаційна війна впливає на формування національної ідентичності українців? 

– Будь-яка війна несе в собі позитивний вплив на групу – дозволяє відчути єдність, мобілізує, гуртує. Але є й негативна сторона: громада консолідується перед ворожою загрозою, і будь-які дискусії всередині розглядаються як провокація. Наприклад, коли в такий час хтось заговорить про захист прав людини чи інші власні потреби, суспільство може відкинути це на другий план, мовляв, треба спершу подолати зовнішнього ворога, а тоді – все інше. В такому разі у громадян починають виникати сумніви, чи варто взагалі боротися за державу, яка їх ігнорує. Під час війни всі внутрішні конфлікти стримуються, відтак накопичуються, а потім це призводить до вибуху з руйнівними наслідками. Сама ж інформаційна війна небезпечна тим, що створюються монолітні образи українця і росіянина. Спрощення на «ми» і «вони» відкидають розуміння того, що і серед українців, і серед росіян є «хороші» й «погані», є російськомовні патріоти і україномовні зрадники. Американський соціолог Джефрі Александер сказав: «Кожна нація є різнорідною, і це нормально. Проте в нації має бути спільний знаменник, довкола якого її члени можуть об’єднатися в кризові моменти». Інформаційна війна натомість творить цілісний образ суспільства, не враховує нюансів і порушує справжню ідентичність. У США, в період Другої світової війни, влада вирішила звинуватити у зраді всіх американців азіатського походження. Чи мали вони потім причини ідентифікувати себе з громадянами США? Звичайно, уряд визнав свою помилку, але такі примітивні стереотипи, які творить інформаційна війна, ставлять під загрозу життя людей та їх ідентифікацію як громадян тієї чи іншої держави.

– У своїй доповіді, торкнувшись теми декомунізації, ви наголошували на тому, що не можна просто стирати історичну пам’ять. Але як тоді викорінити пострадянський синдром, який притаманний деяким українцям? 

– Почну з того, що радянськість притаманна дуже багатьом українцям як на Сході, так і на Заході. Вона проявляється не лише у виборі мови чи символіки, а й у настановах і практиках людей. Багатьом українцям притаманний певний патерналізм: очікування, що держава, як батько, буде всім опікатися, все вирішувати, а громадяни – неповноцінні індивіди, яких треба скеровувати. А це вже ідеологія homo sovіeticus – людини радянської. Ми повинні позбутися цього.

Сама ж декомунізація, з погляду соціології, в плані знищення пам’ятників, зміни назв вулиць, як символів радянського режиму, є необхідною. Адже такі маркери вказують на те, чий це простір і які порядки тут встановлено, відтак, вони впливають на формування свідомості. Але це не повинно заходити занадто далеко, бо що ж тоді робити з 70 роками української історії? Наприклад, якщо викинути з пам’яті весь радянський період, то що ж робити із містами, які тоді виникали? Вважати, що всі засновані 1991 року? Тоді люди, які там живуть, просто втратять розуміння того, ким вони є. Тут треба знайти компроміс. Коли німці проводили денацифікацію, вони вилучали всі символи гітлерівського режиму, але це не означало забуття нацистського періоду, навпаки, постійно нагадували про цю ганебну сторінку їхньої історії. Нам теж потрібно знайти такий баланс, який дозволить вилучити всі асоціації з терором радянських часів, але збереже пам’ять про цей період як частину нашої історії. Треба визнати, що багато радянських діячів були українцями: Щербицький, Шелест. Ми теж долучилися до ситуації, яка складалася.

Не пишатися, але пам’ятати про цю помилку українського народу – ось той шлях, яким має рухатись процес декомунізації.

– Чи мають право українці називати себе європейцями, якщо Європа як референтна група ще не дала своєї відповіді на таку заяву? 

– Тут постає зустрічне запитання, чи самі європейці знають, хто такі європейці? Адже криза біженців зараз негативно впливає на розуміння їхньої власної ідентичності. Проте ціннісним ядром європейської ідентичності є ідея прав людини. Щодо українців, то ми зможемо називати себе європейцями лише тоді, коли встановимо курс на запровадження у своєму суспільстві, в першу чергу, цінностей прав людини. В іншому випадку це те ж саме, що вважати себе патріотом, але не ходити на вибори. Це потрібно насамперед українському суспільству, а не європейському, тому ми самі повинні виробити в себе маркери приналежності до цієї соціальної групи.

– Чи може мультикультуралізм Європи стати загрозою для самобутності України?

– Це дуже складне питання, на яке на Заході шукають відповідь вже, напевно, 20 років. Треба розуміти мультикультуралізм не як якийсь хаос, де прибувають нові іммігранти, ставлять свої умови, змінюючи ідентичність інших, як це часто подають наші ЗМІ. Насправді мультикультуралізм означає, що багато культур можуть співіснувати в одному суспільстві, не пригнічуючи одна одну. Тому його загроза – це хибна гіпотеза. До прикладу, США – мультикультурна держава. І хоч їм довелося пройти деякі сумні етапи примирення багатьох народностей етнічних та расових груп, вони демонструють можливості успішного існування мультикультурної держави.

Щодо України… Найкраще тут одразу згадати про кримських татар. Якщо відректися від мультикультуралізму в нашій державі, то вони просто опиняться за бортом. Навіщо ж їм бути патріотами України, якщо їх не сприймуть за повноцінних представників цієї держави? Розмаїття культур не буде загрозою для України, а, навпаки, збагатить її. За гіпотезою Сепіра-Уорфа, «різні культури сприймають світ по-різному». Тому, мені здається, мультикультуралізм тим і корисний, що дозволяє бачити світ не з одного погляду, а з кількох, і це дає більш об’ємну, більш яскраву картину.

– От зараз усі б’ються над питанням «Росія чи Європа?». А може не варто гнатися за чужими ідеалами, а зосередитись на прокладанні власного шляху? Як вам, до прикладу, ідея Міжмор’я? 

– Рух між Європою і Росією – це не стільки рух в пошуках шляху розвитку України, а вибір моделі управління суспільством. Тоталітаризм чи демократія? Ось у чому питання. Чи варто придумувати щось третє? Це як бінарний код у програмуванні: є 0 і є 1, немає потреби вигадувати ще щось. Власний шлях України – це утопія, за якою ховається авторитаризм. Якщо подумати, то в історії були випадки, коли намагалися прокласти третю стежку. Одним з найвідоміших прикладів була ініціатива Муаммара Каддафі, диктатора в Лівії. Створений ним режим мав назву «джамахірія», що можна перекласти як «народне правління». Але воно все ж було авторитарним і лише маскувалося під демократичне. Бо все одно те, що вдаватиме з себе третій шлях між демократією і тоталітаризмом, насправді тяжітиме до авторитаризму.

Вибір між Росією і Європою не геополітичний, а радше ціннісний. Євромайдан вимагав підписання асоціації з ЄС не тому, що люди хотіли дешевого шопінгу в країнах Європи, а соціальних змін в державі, орієнтації на нові цінності, підвищення ролі прав людини. Якби Росія пропонувала такі засади, тоді взагалі б не було ніяких проблем.

Щодо Міжмор’я, то ідея непогана, але якщо не сприймати її як альтернативу ЄС. Адже зараз для України є лише один найкращий шлях розвитку – курс на Європу.

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається