0
0

Зі світу по нитці — так добирали короткометражки організатори Мангеттенського кінофестивалю. А згодом із отриманої пряжі виплели шалик, — скомпонували найкращі картини в єдину конкурсну програму — і закутували ним усіх небайдужих, не надто зважаючи на кордони та пору року в країнах. Цьогоріч українці теж мали нагоду повпливати на роздачу слонів кінофесту, адже — о, диво! — переглядали представлені стрічки не звично, пост скриптум, а водночас із усією світовою громадою. Проголосувавши за короткометражку, яка здалася найближчою родичкою таланту, кожен міг зробити свій внесок до зуспішнення того чи іншого режисера. Саме зараз годилося би розповісти про кожен фільм, відзначити несподівані сюжети й цікаві підходи до їх висвітлення, одначе гіркувате враження з гнітючою ноткою — смак, який домінував цьогоріч у Мангеттенській збірній кіностраві, — завадило сповна насолодитися кожним фільмовим інгредієнтом.

Після перегляду всієї добірки робіт до свідомості прокрадалася думка, що більшість режисерів-учасників настільки хотіли максимально вплинути на глядача, одначе при цьому так сумнівалися у своїх силах, що не ризикнули виділитись і всупереч стереотипам розставити акценти свого власного сприйняття. Натомість автори пішли шляхом найменшого супротиву, себто використали перевірені методи найсильнішого впливу на глядача: конвеєрно зображали смерть, жорстокість, абсурдні непорозуміння.

Зазвичай після перегляду конкурсних робіт певного кінофестивалю кортить порозмірковувати над якістю операторської роботи у різних стрічках, закцентувати на переважанні дедуктивного чи індуктивного методу зображення певних проблем, розмежувати для себе акторів, які просто добре грали, і тих, яким ми щиро повірили. Одначе загальна похмурість фільмів Мангеттенської програми заблокувала звичну схему особистої аналітики, поставивши на перше місце питання «Куди йдемо?». Річ у тім, що конкурсні стрічки — це привезені з різних країн частинки велкого дзеркала світу. Моторошно спостерігати, як хвиля негативу важким темним саваном норовить накрити це дзеркало, не хочеться вірити, що це — відображення доби. Як би не було, тільки попит породжує пропозицію, тому темні фарби переважають у роботах режисерів, бо це вабить глядачів. Щось усе ж змушує дедалі більше людей купувати квитки на фільми з милими назвами на кшталт «Оселя зла» чи «Квітка диявола», і, що характерно, кіно такого типу множиться і приносить миттєві прибутки своїм творцям. Причина такого явища ховається значно глибше, аніж розвиток комп’ютерної графіки і вдосконалення спецефектів, це — невиправдані надії. Надворі уже ХХІ століття розвитку людства, а рішуче вперед крокує тільки технічний прогрес. Ми ж, люди, зі своїми стосунками-мріями-переживаннями тільки поволі минаємо, загалом залишаючись незмінними, з епохи в епоху перетягуючи наші душі без жодних коректив. Закономірності людських взаємин, сформульовані в перших священних книгах чи в працях давніх філософів, актуальні й дотепер, чого аж ніяк не можна стверждувати про креслення перших інженерів та механіків. Чи встигаємо ми духовно за розвитком технологій? Коли внутрішнє і зовнішнє зрівноважиться і досягне гармонії?

З легкої руки фантастів, астрологів та оптимістів десятиліття тому люди повірили, що рай на землі розпочнеться із трьох нулів у даті. Третє тисячоліття мало виконати роль своєрідного понеділка, з якого стартувало б наше нове життя, світле й безтурботне, про яке завжди мріяли. Затамувавши подих, всі напружено чекали цього моменту, згодом бурхливо святкували цю зустріч, і… нічого не сталося. Все залишилось, як було, тільки офісні працівники спочатку мали клопіт із видруковуванням старих бланків із новою датою. Сподівання розвіялись, чар грядущих змін канув у лету, митці розгорнули тактику заперечувати заперечення, і, загалом, усіх накрило хвилею песимізму. Її відгомін, очевидно, відчуваємо й досі, адже ніщо так боляче не переживає людина, як крах власних ілюзій. А все через те, що, розпочинаючи з понеділка, — пиши пропало. Зміни не можна відкладати на потім, пасивно чекати певної дати. Діяти потрібно відразу — є тільки зараз або ніколи.

До слова, фільм «Спостерігач», срібний призер згадуваної вже Мангеттенської програми короткометражок, відображає цей же сюжет, однак із втішним закінченням: негайно перейшовши від спостереження до дії, головний герой поволі переборює себе й миттю отримує результат — довгоочікувану усмішку й перспективу ніжного почуття. Що тішить, золоту і бронзову нагороди кінофестивалю також вибороли світлі стрічки, які повідали про безпосередність та легкість у сприйнятті світу. Це означає передовсім те, що хоча жорстокість іноді й відображає реалії, а кінематограф як один із найсильніших рефлекторів дійсності зобов’язаний на це реагувати, одначе люди попри все завжди тягнуться до затишку і добра. І до любові як джерела найяскравішого світла духу. І так буде завжди, навіть у кібермодному ХХІІ столітті, в умовний понеділок наступного місяця.

Олена КРАВЧЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *