0
0
Коли мова заходить про Голодомор в Україні 1932–1933 рр., я завжди згадую меморіал, збудований у Києві на знак вшанування жертв страшної трагедії. Перед очима так і з’являється застигла на віки постать маленької дівчинки, що завжди тримає в руках свіжі квіти. Пролітають у свідомості вражаючо-жахливі фото того періоду, особливо зі зображеннями дітей. Вже зараз, осмислюючи факт голоду, страшного лиха, якого зазнала наша рідна нація, розуміємо, який найжахливіший злочин тоталітарна система скоїла проти українського народу.

Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести Голодомор до найтрагічніших подій в історії людства. На мою думку, він абсолютно дорівнює злочинам, вчиненим фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932–1933 рр. — це історична минувшина, що живе в пам’яті очевидців, болем відгукується в їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців. Хоч минув не один десяток років з часу національної трагедії, мученицька смерть мільйонів осіб від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити. Страшна доля українців у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з жодного погляду.

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932–1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада ніяк не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників. Лише після здобуття Україною незалежності вчені дістали змогу неупереджено досліджувати явища Голодомору. На початку 1990-х рр. вперше дістала політичну оцінку національна трагедія. Архівні документи, які вдалося виявити, розкривають причини голоду, називають конкретних його винуватців. А поповнити картину того страхітливого явища допомогла людська пам’ять, що зберегла спогади про події та імена тих, хто загинув під час Голодомору.

Ще навчаючись у школі й виконуючи реферативну роботу на тему «Голодомор на Поділлі», мені вдалось отримати свідчення подолян, жителів сіл Полонського району Хмельницької області, — живих свідків тих страшних подій минулого. Спогади про «червоний терор», нелюдські знущання кошмаром укоренились у людській свідомості. Вони неабияк свідчать про те, що лютий голод був викликаний не примхами природи, як прикривали факт у радянський час. Він був наслідком волюнтаристської сталінської політики на селі і мав конкретні соціально-економічні передумови. Вважаю доцільним подати нижче деякі зі свідчень:

Самолюк Ганна Вафлоїмівна, 1906 р. н., с. Новоселиця, Полонського району на Хмельниччині:

«То зараз — Новоселиця, а до війни була Велика Новоселиця, Мала Новоселиця, Червона Новоселиця. Був бурякорадгосп і колгосп.

Чому ви думаєте, що Проскурівщина зачовгана? Не було такого часу за моєї пам’яті, щоб тут не нищили людей. Революція, громадянська — повний бандитизм. Невелика передишка і — колгосп. Одних висилали, других голодною смертю заганяли в колгосп, де не минала нікого голодна смерть! Пів-Новоселиці вимерло! Мій чоловік робив біля худоби ветлікарем, то було легше. А інші покосами помирали. Все забрали перед голодом до крихти. Поле вродило, а сільсовєт забрав, от і голод. Краще говорити, хто не вмер, аніж говорити, хто помер з голоду. Дійшло до весни – нічого з харчів у людей не було. Їздила фура і забирала мерців на цвинтар, і живих ще, котрі не рухались, теж забирали і кидали у спільні ями живими, щоб другий раз не їхати; і пайку фурманам давали від «виробітку» — кількості закопаних. Старалися «стахановці»… Люди їли лободу, бур’ян всякий варили, листя дерев сушили, терли і з мелясом щось пекли. І молоко, у кого була корова, рятувало. Але був у нас тут один бригадир, не проти ночі згадувати, що їздив і заливав вогонь у печах, а чавуни вивертав і тільки одне: «На роботу, на роботу!» Ні пісні, ні весілля — одна ніч і робота чорна і довга, як ніч. Мій чоловік, Семен Микитович, ветлікарем робив у колгоспі, то дорізував «хвору» вівцю, щоб якось врятуватися — не самим, а владоможцям зарізав, але щось і йому перепадало. То Семен полоще нутрощі у потоці, а сусідка Зінька випрошує: «Дай, Семене, хоч киші, бо вмираю». Але мій чоловік боявся, в голодовку вже вовсю вивозили на Сибір. Нас вигнали з нашої хати. Каже до Зіньки: «Я відійду, а ти забери киші, тільки я нічого не знаю і нічого не бачив».

Так Зінька забрала ті овечі киші і по кусочку варила і їли зі своїм сином, бо сім’я вже вимерла. То за нею, вже геть обпухлою, приїжджала фура забрати і — в яму на цвинтар… А малий її десь біля сільсовєта почув, що матір його заберуть на цвинтар, бо вона вже не виходить на роботу в колгосп. Прибіг і заховав свою матір у кущах жасмину за хатою. О! То ж вже щастя побудували… Так, або на роботу, поки не вмреш обпухлий, або на цвинтар в яму. Половина хат після голоду стояла порожняком».

Шаюк Анастасія Омелянівна, 1910 р. н., с. Понінка, Полонський р-н на Хмельниччині:

«Я з Новоселиці Великої родом. Біля самого колгоспу жила. Той голод пережила в Новоселиці, а цей голод… пережила в Понінці. Ми перебралися в Понінку перед війною, як знесли хутір Бахурі.

У 1932 році був урожай, і все було, все вродило. Ходили по хатах, тако палицями штурхали і забирали пашню. В нас проса було пудів з п’ять, то я лягла на те просо і плачу: не дам! Мене відкинули і просо забрали та й все. Свої ходили… Коліндера був такий.

Пашня вродила, а городина яка була! Картопля вродила. Навесні 33-го було дуже трудно. Під’їжджає підвода на буряки їхати, а в бабів такі ноги, як я, на міру, вилазять на фуру, а шкіра на ногах лопає, і рідина цвирк-цвирк з тих ніг. Так обпухали. Бо в колгоспі на ланові під Варварівкою варили баланду: крупина одна другу доганяє і догнати не може, і кусінчик хліба дають, який ще і додому треба занести.

Я не була пухляна, бо ми заховали картоплю і корову мали. А тако вийдеш ранком: там на дорозі лежить, там під плотом лежить померлий. А той дядько Василь, з колгоспного саду, прийшов і просить: «Бабо Текльо, дайте щось з’їсти, дайте гомелясу». Баба відповідає: «Я тобі гомелясу не дам, а я тобі молочка дам». А не пішов картоплю копати — і помер.

Ходили же і забирали усе… У нас було три десятини землі, і ми вже були куркулями. Сусіди наші Сергій і Вакуум повмирали з голоду. Померлі з голоду по дорозі валялися…».

Подані свідчення вимальовують чітку картину тогочасного, справді запланованого, голоду. Як відомо, він почався навесні 1932 р. Але передвісники його з’явилися ще у 1931 р., коли виконання плану хлібозаготівель затяглося до весни 1932 р., і в селян забирали не тільки хліб, а й усе інше, придатне для їжі, разом із одягом, сільськогосподарською продукцією. Людину залишали просто ні з чим, та при цьому вона неодмінно мала працювати в колгоспі. Своєї кульмінації голод досяг навесні 1933 р., а закінчився наприкінці літа 1933 р. Найжахливіша ситуація склалась у березні-червні, коли після суворої зими у селян не залишилося жодних продовольчих запасів. Держава ж практично ніякої допомоги не надавала.

Зі свідчень подолян також видно, що, вичерпавши останні запаси продовольства, доведені стражданнями до відчаю, люди стали вживати в їжу все, що можна і не можна було їсти. Масова смертність призводила до повного вимирання населення сіл. Ховати мертвих було нікому, у живих на це просто не вистачало сил. По селу їздив возниця, якому було доручено збирати трупи й вивозити їх на кладовище, де в спільну велику яму скидали мерців, а іноді ще живих людей. Ніхто не знає, у скількох відібрали життя, поховали живцем. Та страшніше лише уявити, як живцем ховали цілу українську націю, безпорадну й безправну.

Нащадки комуністів й НКВДистів заперечують наявність голоду. Звичайно! Адже ж руками їхніх батьків, дідів та прадідів геноцид і був створений. Та хіба вкладаються в рамки розуміння наші співвітчизники, які сам факт Голодомору не заперечують, але при цьому негативно ставляться до поширення цієї теми на найвищому державному рівні чи у міжнародних стосунках України з іншим світом?! Не виключено, що їхні рідні чи близькі стали жертвами геноциду, а вони — їхні нащадки — сьогодні із якихось неприйнятних міркувань відверто зраджують національній й особистій ідеї.

Звісно, кожен має своє усвідомлення Голодомору, але я вважаю, що цією частинкою нашої історії неабияк треба ділитися зі світом, аби картина трагедії стала якнайчіткішою. Національна пам’ять у свідомих громадян нашої батьківщини ще залишилась, вона щораз достукується до розуму та сердець, змушуючи не мовчати, а відверто, на увесь світ говорити про геноцид рідного народу, сподіватись на розуміння та підтримку з боку інших націй та країн. А від сучасної Росії ми, як мінімум (!), маємо право на отримання вибачень за скоєння над українцями найтяжчого злочину.

Юлія БЕЛКОТ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *