Тікаючи від реальності

2
0

Львів, безсумнівно, чудове місто. За два роки, проведені тут, цього було важко не помітити. Однак до всього звикаєш. Візерунки старовинних вулиць уже не викликають такого невимовного захвату, будівлі, оздоблені дивовижними ліпнинами, не видаються грізними та урочистими.

Що ж, саме час розширювати свої горизонти. Вирушаю в одне з невеличких селищ поблизу мегаполісу. Шлях попереду довгий – півтори години запаморочливої поїздки спершу львівськими, а далі приміськими маршрутками. Заледве протискаюся у двері потрібного автобусу. Зграйка бабусь пенсійного віку робить спробу все ж витиснути мене за межі свого царства, однак я вперто не здаюся і відчайдушно виграю боротьбу. Отже, перший етап позаду. Хоча й простору я займаю не багато, вочевидь, це нікого не хвилює – мені дістається місце біля самісіньких дверей. Фактично втиснута в них, я все сильніше прилипаю обличчям до скла, намагаючись ігнорувати ядучі аромати, що линуть з-під пахви чоловіка обабіч мене.

Минуло сорок хвилин. З потоком людей я вилітаю з маршрутки, неначе корок новорічного шампанського. Підіймаюся, роблю глибокий вдих нарешті свіжого повітря, і ось я готова продовжувати. Автостанція номер два. Кілька років тому, за дивним збігом обставин я вже тут опинялася. Тож з гордо піднятою головою, проминаючи місцевих старожилів-алкоголіків та жінок з клунками таких розмірів, наче вони збираються здійснити навколосвітню подорож, я наближаюся до потрібної зупинки. Спершу я засумнівалася в правильності свого вибору: черга, що простягнулася тут, нагадувала паломництво за закордонним паспортом. Та ні, мабуть , ці тридцять людей все-таки прийшли сюди з тією ж метою, що і я. Підкорившись дивним чарам курців, що саме смакують щойно почату цигарку, маршрутка прибуває за кілька хвилин.

Виймаю з кишені п’ять гривень. Виявляється, проїзд тут коштує вісім. Розчарована таким марнотратством, я з блискавичною швидкістю займаю вільне місця біля водія. Домашні килими, паперові ікони, хаотично нависаючі з усіх сторін, українські весільні пісні, що гучно лунають з динаміків, – усе тут скидається на якусь новаторську релігійну атрибутику, суміш християнства та мексиканського колориту. Та мені аж ніяк не до молитви. Мій нагрітий сонцем гуманітарний мозок, намагається провести складні математичні обрахунки і визначити, на скільки постраждав після цієї поїздки мій бюджет та як прожити до наступної стипендії.

За смутними думками непомітно минає півгодини. Побачивши крізь вікно зупинку з назвою «Запитів» я зриваюся з місця і в останню секунду опиняюся на вулиці. Встигла. Широка траса, за якою розляглися безкраї зелені простори, де-не-де помережані хатинами. Повітря тут пахне якось по-особливому: свіже, з нотками аромату вишневого цвіту та довершуючим акордом близької води. Вода. Так, саме це і було кінцевою точкою мого маршруту. Ще п’ятнадцять хвилин крокую полем, дощенту промочивши кросівки вогкою травою. Врешті-решт , з полегшенням зітхаю. Ось і воно – переді мною простяглося безкрає водосховище. Від несподіванки та шалених масштабів мені перехоплює подих.

Здавалося, в такому стані заціпеніння я провела цілу вічність. Силоміць примушую себе прогулятися далі понад берегом. Тишу прорізають крики чайок, що луною доносяться до мене звідкілясь з іншого кінця водойми, заворожуюче хлюпотіння хвиль, ніжний шепіт вітру. Знайшовши потрібне місце, дістаю з сумки старий затертий блокнот та погризений олівець. Кількома помахами руки намагаюся перенести побачену красу на папір. Однак виходить зовсім несхоже – затуплений сірий олівець аж ніяк не найкращий засіб для подібної замальовки. Тут потрібна справжнісінька палітра фарб з широким розмаїттям відтінків. Та навіть їх, здається не вистачило б, щоб передати неземну гаму смарагдової води. Пускаю свій аркуш за течією і востаннє кидаю погляд на краєвид. Наближається вечір: жовтогаряче сонце повільно закочується у темряву синіх вод, забарвлюючи небо в рожеві кольори. Яскраві спалахи виграють на хвилях, неначе проводжаючи цей день своїм дивакуватим танком. За кілька хвилин на землю спуститься ніч й усе зникне, щоб з першими променями ранкового сонця народитися заново. Час повертатися. Виснажена,але щаслива, повільно бреду у зворотному напрямку.

У мене порожні руки – ця подорож не дала мені нічого матеріального. Однак я почуваюся багатою, наповненою зсередини. Тепер ще протягом багатьох тижнів, коли реальність здаватиметься непідйомною важкою ношею з проблем та буденності, думками повертатимусь сюди, у цю пристань спокою й духовного умиротворення. У голові мимоволі зринатимуть образи і кольори, ніздрі вдихатимуть запахи минувшини, а ступні знову крокуватимуть уявними травами…

Дарина Цуканова

Дарина Цуканова – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається