Ігор Гургула: про письменництво, життя та журналістику

3
0

18301704_118567115375444_178978774648659363_n

Письменники… Що уявляємо собі, коли чуємо це слово? Напевно, перед очима постають дуже суворі та поважні люди, які своїм досвідченим оком оцінюють чужі книги та з великою гордістю представляють свої творіння. Таємничі та вельми загадкові особистості, яких легко образити, в яких є гонор, а в декого навіть своя певна пиха, скажемо так.

Коли ми готувалися взяти інтерв’ю у Ігоря Гургули, то перш за все сподівалися (навіть трохи боялися) побачити того самого суворого письменника, який уникатиме незручних питань та з певним осудом дивитиметься на журналістів-початківців. Натомість зустріли досить дружнього та простого чоловіка, за яким стоїть величезний життєвий та творчий досвід, з яким було цікаво вести бесіду та просто слухати…

Ігор Гургула – письменник, редактор, видавець, голова Львівської обласної організації Національної спілки письменників України. У цьому інтерв’ю Ігор Васильович розповів про своє дитинство, «цікаві» часи СРСР, літературу, а зокрема поділився деякими деталями власних творів.

Ми знаємо, що ви народилися в селі Острів, Галицького району, Івано-Франківської області. Скажіть кілька слів про місце свого дитинства.

– Ну, взагалі, я в Галичі народився, то батьки потім виїхали працювати до села. Галич завжди був справжнім княжим містом. Під самою горою там був пологовий будинок, а за далі причаїлися руїни Старостинського замку (якщо минати Івано-Франківськ, то в далечині видніється цей замок). Тому я завжди напівжартома казав, що я народився під замком. Але насправді, і це я говорю серйозно, немає значення, де ти народився, а має значення лиш те, ким ти став. Є навіть такий вислів: «Не страшно народитися в курячому гнізді, якщо ти вилупився з яйця лебедя».

 – Ви з такими емоціями розповідаєте про Галич. Чи відчувається в ньому зараз атмосфера княжого міста? І взагалі, як жилося дітям ваших років у цей час, у Радянському Союзі.

– Атмосфера майже не відчувається, але хотілось би сказати, в якому середовищі виростали ми. Ми стати свідками двояких стандартів виховання. Була школа, Ленін, Комсомол, жовтенята. Але були й дядьки, які, хильнувши чарку на кухні, розповідали про УПА, а бабусі нас тягли в церкву. І виходила така собі двояка мораль. У школі казали: «Ах, ці кляті бандерівці. От вони трудящий український народ гнобили, бандерівці криниці засипали трупами». Усі кивали головами, слухали, а потім десь при нагоді дядьки розповідали «Пам’ятаєш, як НКВДисти переодягнуті в такому-то селі поскидали трупи в криницю, а спихнули все на нас?» Бога нема, але тут же святкували Різдво, тут же формувалися бригади колядників. Отака собі романтика.

Галич, Старостинський замок. Автор фото - Катерина Байдужа.

Галич, Старостинський замок. Автор фото – Катерина Байдужа.

Але, напевно, дитині важко було зрозуміти, чому в школі говорять одне, а вдома – зовсім інше?

– Звичайно. І, наприклад, надзвичайно чутливі душі ламалися. Доходило до того, що ти міг стати дисидентом. Знаєте, як було, суспільство завжди рухає еліта. Це майбутні дисиденти, поети, педагоги, всі хто завгодно. Еліта ця становила приблизно 20 %, а решта – прості обивателі, ті, кому загалом було байдуже були там бандерівці, чи не були, стоїть там Ленін чи не стоїть. Тоді був час дефіцитів. Головне було роздобути шпроти, олію, масло, щось з одягу і так далі. Тому, як писав Райкін, як добре, коли є дефіцит, тому що вічна радість. А в чому радість полягає? Роздобув дефіцитні кросівки – радієш, роздобув дефіцитні джинси – радієш. От так ми і жили.

Часи правління Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва у наших батьків та бабусь буде асоціюватися лише з одним словом…Застій…60-ті, 80-ті роки в цей час ознаменували початок розпаду колгоспної системи, кризи, дефіцитів, а з ними і руйнування всієї радянської системи. Тим не менше, Ігор Васильович згадує ці часи з досить цікавої позиції.

– Хоча з іншого боку, був якийсь певний соціальний захист. Наприклад, стипендія становила 40 рублів, а нормальний обід у їдальні – 70 копійок. Кварплата – 7 рублів. Це була продуманість. Тобто десь кремлівські старички прораховували, щоб народ тримати в покорі, аби люд не бунтував. Коли Брежнєву сказали: «Леонід Ілліч! Ну хліб 20 копійок – це не рентабельно. Треба піднімати». А Леонід Ілліч сказав: «Поки я живий, хліб буде 20 копійок». Інша справа, що ми три роки поспіль весь місяць вересень успішно працювали на полях. Миколаїв – на помідори, у Бродівському районі хміль збирали. Це була картина того, в якому стані перебувала наша економіка в ці часи, коли вже розпадалися колгоспи.

– Тепер давайте плавно перейдемо до літератури. І почнемо ми з досить цікавої теми. Технології розвиваються. Прогрес іде далі. Побутує така думка, що скоро електронні книги виштовхають друковані видання з ринку, так само, як кіномистецтво – театр. На вашу думку, це можливо?

– Ця дискусія про театр і кіно та літературу, триває ще з часів моєї юності, коли я був таким, як ви. Але, як бачите, театр існує. Повернемося до літератури. Тема дуже довга, але тут треба зрозуміти, навіщо потрібна література. Я вас хочу запитати як майбутніх журналістів, чи, можливо, літераторів, ось візьмемо цей час, в якому ми живемо. Ось є фотоапарат, відеокамери, планшети, смартфони – засоби, які фіксують епоху. Фотоапарат показує, як ми одягнені, які наші зачіски, як виглядаємо. Газета може дати репортаж, куди поїхав наш Президент, що сказав, як це все відбулося. Але скажіть мені, будь ласка, чи всі ці засоби фіксують стан душі? Очевидно, що ні. Тому на моє глибоке переконання, покликання літератури – душезнавство. Письменник має зуміти заглянути в душу. Тому, відповідаючи на ваше запитання, можу сказати, що хай існують і друковані видання, й електронні варіанти. Це все залежить від вибору. Хочеш – ідеш у театр, хочеш – ідеш у кіно. Хочеш – читаєш книгу, хочеш – користуєшся електронним варіантом.

 Душезнавство…Цим «ремеслом» Ігор Васильович користується дуже часто. Адже так само часто виходять друком його чергові романи чи збірки найрізноманітніших поезій. Колеги та просто знайомі письменника називають пана Ігоря дуже плідним автором. І це не дивно… Романи «Айсберг», «Гакелдама», книги «АТОманія», «Лео Бельгікус», зовсім недавні твори «Посмішка Авгура» та «Рудий лелека над Прип’яттю» лише малий список усіх творінь цього автора. Сам Ігор Васильович пояснює це потягом до письма ще з малих літ.

– Розкажіть, будь ласка, про свій перший твір.

– Ну, якщо вдаватися до біографії, то чомусь запам’ятався мені один випадок. Мені було десь 5 років, я вже знав усі букви. Як і зараз перед очима постає кімната, старший брат робить уроки, мама вишиває, тато дивиться телевізор. І як зараз пам’ятаю, іду на кухню, беру олівець, клаптик паперу та пишу: «Тато дивиться телевізор, мама вишиває, брат готує уроки». Просто перший репортаж якийсь! Перший вірш опублікований у районній газеті. Відтоді, пішла поезія, замітки. Я одразу бачив себе в журналістиці. Бо ця професія така ж як і література, це – стан душі. Це професія, яка відчиняє перед тобою будь-які двері.

Пізніше я вже став більшою мірою прозаїком. 1996-го вийшла моя книжка новел, яку я написав ще 1985 року. Та через роки, коли було мені вже за сорок, поезія раптом повертається до мене.

 – До списку ваших творчих досягнень можна віднести і досить новаторську за своєю концепцію збірку віршів «Трикутник», головна особливість якої – це вірші, оформлені у вигляді коротких СМС-повідомлень. Як у вас виникла ідея створити таку поезію в СМС?

– Ну знову ж таки, як виникла ця книжка. Моя дружина – Тетяна, яка є економістом за фахом, теж любила літературу, одного разу сказала: «Кажуть, що ти поет. От чи не міг би ти написати мені смс-вірш?». Я кажу запросто. Сідаю, пишу, відсилаю таких 10 віршів. Потім придивляюся. Стоп, а ніби непогано виходить. А потім думаєш, а такого ніби ніхто і не писав. Кожен митець шукає щось нового. І ось таким чином створилася ця книжка, спробою показати себе оригінальним. Бо, якщо писати, як Шевченко, то це вже не буде цікаво. «Лис Сміттярський», де Львів я порівняв з тим лісом та тими звірами, в якому вони живуть, теж прийшов оригінально. Знову ж таки, пам’ятаєте цю ситуацію з львівським сміттям? І ось так я лежав собі на дивані та думав: «А що як Львів – це ліс?». І пішло-поїхало. Ось так буває часом, що лежиш на дивані, і воно тобі падає на голову, як яблуко Ньютону.

 У минулому столиця Галицько-Волинської держави, княже місто Галич зі своїм Старостинським замком, за зізнанням Ігоря Гургули, майже не справляла такого глибокого враження, яке на автора справив Львів. Письменник згадував ці часи з тремтінням у руках. Молодий замріяний студент з провінції, який приїхав у велике та незвідане місто, повне різноманітних історій та таємниць. Пізніше всі ці історії, що зустрічалися Ігореві Васильовичу у Львові, лягли в основу його книги «Посмішка Авгура».

23897204_153016278780517_428123078_o

– Цікавим є і ваш роман «Посмішка Авгура», в якому у такому досить похмурому стилі описано нуарний Львів разом із його мешканцями. Як виникла ідея написати такий урбаністичний твір?

– Львів – це якась містична штука. Хоча за радянських часів його і хотіли позбавити барв, він однаково залишився тим таємничим містом. Ходиш по вулиці, а тут пройшовся дощ, блискотить бруківка, вона, як сріблом полита. Десь вдарив годинник, десь скрипнули двері. Це місто, ці дворики, запахи! Я почав робити записи, нотування, і в мене зібралася величенька папка, яку я не міг ніде використати. А пізніше в мене появився сюжет! Гортаю я собі римську міфологію і натрапляю на авгурів. Інтелектуальні напівбоги, які здебільшого мовчали і таємничо посміхалися собі під вуса, вартові знань, певної мудрості. І от я уявив такого собі Волоцюгу, якому таємничий Авгур пропонує помандрувати містом та дізнатися деякі дрібні історії, записи яких він ховає у своїй кишені.

Ви сказали, що збирали по Львову різноманітні оповідки, робили свої записи та нотатки. В такому разі, чи вважаєте ви себе львівським авгуром?

– Якоюсь мірою, так.

А чи Ви зустрічали інших таких авгурів, які збирали б собі в кишеню історії простих людей?

– У кожній місцині, навіть у якомусь районному центрі, є люди, які завжди щось фіксують. Скрізь є свої авгури.

Розмова продовжувалася досить довго, але головне, непомітно довго. Ігор Васильович розповідав про речі, які йому доводилося бачити, не забував і за кумедні випадки, які наповнювали його життя. Гумор… ще одна риса, яка прикрашає цю людину. Якщо переглянути пости у Фейсбук-акаунті Ігоря Гургули, можна натрапити на досить цікаві дописи, не залишені певної частки іронії. Та, незважаючи на це, за переконаннями Ігоря Васильовича, письменник має розділяти жарти та саму творчість.

 – Як ви ставитеся до нецензурщини в літературі?

– Якщо ця нецензурщина йде від персонажа твору, тоді вона допустима. Якщо ж від самого автора – категорично ні. Візьміть хоча б сучасних постмодерністів. Іноді цією нецензурщиною набивають ціну своєї книги. А забрати її – з твору нічого не залишиться. Є якісь стандарти, є добрий тон. Є нормальна українська мова. Гадаю, ви зі мною згідні.

Чи вам зустрічалися люди без таланту, які, однак, вважали себе справжніми письменниками?

– Зустрічалися. І насправді стати письменником без таланту – неможливо.

– Тобто цьому неможливо навчитися?

– Практично неможливо. Письменство – це навіть не професія, це покликання. У нас 160 членів Спілки письменників. Вони іноді скаржаться, що книжки їхні не продаються, що ними не цікавляться. А я їх тихесенько запитую: «Колеги, а чи до кінця цікаво ви пишете?» Письменник повинен написати так, аби читач зацікавився. А як це відбувається зараз? Щось пишеш, береш гроші, несеш у видавництво, і тебе вже друкують. У радянські часи письменники були дуже поважними, справжніми такими пам’ятниками з бронзи! Бронза злізла, а залишився хіба що такий дешевий метал, який починав уже іржавіти. Що в таких випадках потрібно робити? Іти до читача, за будь-якої нагоди пропонувати себе, показувати якісний товар, якісний продукт.

Які ви можете дати поради письменникам-новачкам, і, зокрема, журналістам?

– Якщо ви гадаєте, що можете прийти до письменництва через журналістику, то знайте, що це –дослідження життя. Вислуховуйте, що говорять, про що та якими словами.

– Тобто потрібно бути авгуром?

– Ну, якоюсь мірою так. Вивчайте життя! От, як Оноре де Бальзак! Одного разу Бальзаку треба було написати про життя простолюду. А він же його не знав зовсім. Ну і якось він виходить з театру та й бачить молоду пару, простих людей, ремісників. Ну і почали вони собі розмовляти. І ось, уявіть собі картину! Ніч, Париж, ліхтарі! І Бальзак позаду цієї парочки ремісників крадеться навшпиньках і занотовує кожне їхнє слово. Старайтеся максимально наблизитися до середовища. А далі воно саме.

Петро КОЗАК, Павло ДАК

Петро Козак

Петро Козак – студент факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається