І шепіт може стати громом

3
0

Обпечений полудень зомліло впав на спраглі серпневі ниви. Розплавлене золото хвилями котилося по пшеничному полі. Здавалося, що хтось ненароком підпалив повітря, і воно горіло пекельними вогнями, плавилося, наче велика прозора пластмаса. Небо було напрочуд синє, чисте, дражнило своєю недосяжною прохолодою спраглу землю. Палюче сонце лукаво посміхалося, виливаючи згори казан гарячої міді, від чого повітря ставало важким, як метал. Тиша вкривала оксамитовим плащем неосяжну польову пустелю. Здавалося, світ завмер у протяжному лінивому позіху. Лише маленькі жваві цвіркуни своїм дзвінким дзижчанням порушували ідилію полудневої втоми.

Притишене серцебиття зомлілої землі збивали Її кроки. Вона невагомо ступала по засохлій траві, лагідно пестячи лоскітливі пшеничні колоски кольору Його волосся. Уявляла, що гладить Його м’яку голівку і пропускала налите сонцем колосся крізь пальці. Вона зупинилася, завмерла і  прислухалася. …Тиша…Закрила змокрілі від невпинних сліз очі, напружилася…Тиша… Десь там, за тисячі і сотні кілометрів розриваються заряди, великий чорний дракон сидить у свинцевій клітці, і від його реву здригається земля. Він випускає в повітря лавину смертельного вогню, і небо горить, палає, тоне у вереску смертей. А тут – тиша, покірна, легка, тремтлива. «Як дивно, – подумала Вона,- там люди затулюють вуха руками, щоб хоч на мить насолодитися тишею, а тут, ми ладні розірвати її на шматки, роздерти, видушити з неї хоч краплинку голосу дорогої людини».

Вона вдихнула розпечений метал, і від жару запаморочилась голова. Підняла зір до неба, шукаючи його недосяжної спраги. Сьогодні воно кольору його очей і таке ж далеке, як і Він. Але воно тут, над нею, воно високо-недосяжно, його не дістануть ворожі кулі, воно в безпеці. І це найочевидніша різниця між небом і Ним.

Вона зітхнула, намагаючись видавити з себе залишки розжареного повітря і ще якусь гаму почуттів, схожу на коктейль суму, тривоги і страху. Вона хотіла заплакати, але не стала. Може в неї вже закінчились сльози, а може подумала, що за такої безжальної спеки вони висохнуть ще не скотившись до шиї, залишаючи на щоках засохлі кристалики солі. Прислухалась втретє. В ту мить там, напевно, вибухають ракети, градом розсипаються кулі, верещить чорний дракон. Не чути…Нічого, крім тиші. Звичайно, звук такої гучності не здатен подолати тисячі і сотні кілометрів.

Співчутливий вітер милосердно дихнув блаженною прохолодою на Її плечі. Вона здригнулася, затремтіла. Їй на мить здалося наче то Він накинув на Її плечі свою улюблену сорочку. Вона різко обернулася, розчаровано привідкрила солоні вуста, почала божевільно вдихати гаряче повітря з присмаком розтопленого воску, намагаючись вловити Його запах. Вона впевнена: Він щойно був тут. Був, БУВ! А може, Вона просто втрачає глузд?.. Зсутулилася, обняла себе руками і з очей покотилися струмки розпачу. Їй здавалося, що вони двоє єдині на цій величезній роз’ятреній рані на карті Європи, єдині у цілому Всесвіті.

А десь там, за тисячі і сотні кілометрів дракон розламав свинцеві грати і в приступі божевільної агресії розкидався полум’ям. Хлопець із волоссям кольору пшеничного поля стискав в руках приклад автомата. Ясні сині очі, кольору неба зустрілися із криваво-чорними. Його уста затремтіли в тихому шепоті: «Люблю…» перед тим, як повітря наповнилося вогнем, порохом, свинцем, кров’ю і смертю.

В цю саму мить за тисячі і сотні кілометрів від Нього, над пшеничним полем кольору Його волосся, покотилася лавина грому. По синьому атласі неба кольору Його очей розповзлася велика чорнильна пляма, з якої посипалися дрібненькі горошинки. Дощова прохолода накрила холодним шовком серпневий день, що здригався в передсмертній агонії. Зомлілий полудень відкрив сонні очі і прислухався до музики краплин, що вдарялися об суху землю.

Вона стояла серед збуджених нив і Їй тепер чомусь здавалося, що тепер Вона вже одна єдина  на цій величезній роз’ятреній рані на карті Європи, єдина у цілому Всесвіті. А вгорі над головою котилися хвилі грому і в ньому вчувалося тихим відлунням «Люблю».

І хто сказав, що звук такої гучності не здатен подолати тисячі і сотні кілометрів?

І хто сказав, що шепіт не може стати громом?

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається