1
0

Комедія про пошуки самого себе провінціала Жоріка у столиці стала дебютним повнометражним фільмом режисерки Тоні Ноябрьової. Його називають «народним» через близький і зрозумілий гумор та знайомі кожному життєві ситуації. Хтось же сприймає картину неоднозначно через те, у якому образі тут постав Київ. Розберемось, про що ж цей фільм і чому саме такими мали би бути українські комедії.

«Щодня до Києва у пошуках щастя приїжджають 284 000 людей»

З цього твердження розпочинається фільм. Відразу здається, що історія буде про успіх головного героя, який за допомогою своєї праці і краплі везіння підкорив столицю. Жорік приїхав до Києва тимчасово, аби приглянути за квартирою своєї тітки. Начитавшись листівок про позитивне мислення, цінність громадянської позиції та мотивацію, він вирішує змінювати свої погляди, ставити нові цілі та будувати зв’язки зі столичними. Мовляв, цих три фактори – і життя складеться якнайкраще. Головне – пробитись. Він не гає часу і влаштовується працювати на ринок, згодом – охоронцем у музеї сучасного мистецтва, а насамкінець – розвозить воду в торгові центри. Цих три коротких періоди ніби розділяють фільм на три новели, кожна – зі своєю мораллю і висновками для головного героя.

«Які жизнєнні пріорітєти – оце саме найголовніше»

В першій частині Жорік переповнений чистих ідеалів і віри у те, що «Україна – це Європа». Особливо комічно у фільмі виглядає плакат з аналогічним написом, який висить над безхатьком, що просить милостиню у брудному дворі. І боротись наш герой вирішує з тим, що найперше муляє йому очі – сміття у під’їзді. Жорік цілісінькі дні проводить у чергах в різних інстанціях, стикається з нахабністю, байдужістю жителів будинку, корупцією і великою машиною бюрократії. Через свою жагу до справедливості він зрештою опиняється в поліції і втрачає роботу. Думаю, це відчуття розчарування знайоме кожному, хто хоч колись намагався проявити свою громадянську позицію і стати тим, кому «найбільше треба.

«Главноє зараз роздуплиться, поняв?І понять, з чого почать»

У другій частині Жорік все ще не втрачає надію все «почать». Він вірить, що саме у музеї сучасного мистецтва він познайомиться з елітою, що допоможе йому досягти успіху у цьому місті. Проте чим більше він спостерігає за життям музею, тим менше він розуміє сенс дивних експонатів у вигляді сміття чи вогнегасника. А столичні відвідувачі відштовхують і дивують його своєю зверхністю. Цей епізод дуже карикатурний, але очима провінціала Жоріка ми дивимось на весь цей мистецький фарс, на штучність гостей музею. Саме його очима це все видається несправжнім і не вартим уваги, саме через нього режисерка іронізує над високим мистецтвом.

«Ти ж знаєш, я цель поставив – всьо, я до конца дойду, шоб всьо зробить»

А після звільнення з музею – історія безнадійного кохання, в якій Жорік захопився молодою багатою дівчиною. Не сподівайтесь на щасливий кінець, адже у панянки був такий самий успішний залицяльник, а наш герой швидко побачив, наскільки різними є їхні світи. Саме в цій частині він робить останню спробу досягти своїх цілей і дійти до кінця. Хлопцю, з яким він працює у компанії доставки води, він яскравими фарбами описує свої мрії, просто «треба крутитись». Проте історія з такою недосяжною дівчиною розбила йому не тільки серце, а й надію на безхмарне майбутнє в столиці.

Режисерка створила хорошу історію про те, що не всі досягають успіху. Не всім бути мільйонерами. А часом твої старання взагалі нічим не винагороджуються. Проте наприкінці вам не хочеться сумувати, адже це лише разова 3-тижнева пригода героя, який не побоявся і спробував. Так, місто його розчарувало, а схема «Досягти успіху за 5 кроків» з листівки не спрацювала. Можливо, він ще повернеться колись до великих цілей, але поки що Жорік – ні з чим.

Сама картина надзвичайно легка, місцями смішна,а місцями – плакати хочеться від життєвих сценаріїв. Відсутність професійних акторів лише додає правдоподібності картині. Виконавці ролей постійно імпровізували та використовували живу мову зі сленгом і суржиком. На фоні практично документальної зйомки Києва та його жителів, це виглядає цілком органічно. Особливо реалістично виглядають жіночки, що продають одяг та білизну на ринку. Вони п’ють каву з пластикових стаканчиків, розуміються на політиці та економіці краще за чиновників. А ще вони щиро не розуміють, навіщо Жорік взявся боротись з тим сміттям у під’їзді. Все рівно ж нічого не зміниться! Ви не раз чули таких жіночок – і в картині цей типаж до дрібниць прописаний.

Побічний ефект – вам навряд чи захочеться поїхати до столиці. Київ показали досить брудним пострадянським містом, в якому всі події відбуваються на фоні сміттєвих баків, вічного будівництва та занедбаних дитячих майданчиків. А своєрідною сюжетною аркою слугує той самий плакат «Україна – це Європа», який на початку фільму ще тримається на чесному слові, а наприкінці – зривається і падає на брудний асфальт. Контрастує з цим білий, аж око болить дивитись, торговий центр. Якщо таким чином режисерка хотіла показати прірву у соціальному становищі українців, то їй це вдалось.

Варто сказати, що перша половина фільму – найбільш вдала, у ній кожної хвилини хочеться кивати головою і казати: «Так воно і є!». Далі не вистачило напруги і ще більшої карикатурності, проте загального враження це не псує. Якщо вам хочеться подивитись сатиричну комедію, в якій кепкують над реаліями сучасного українського міста та роблять замальовки з життя, – сміливо обирайте навіть для сімейного перегляду картину «Герой мого часу».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *