Геніальність книги або провал сценаристів

9
0

277382564

Легендарний історичний роман Володимира Лиса «Століття Якова» побачив світ у 2010 році. Ця драма стала ковтком свіжого повітря в постмодерній українській літературі, перенасиченій банальними сюжетами та історіями. Через шість років фільм за мотивами роману телеканалу «1+1»  не зміг залишити байдужими глядачів. Та чи дійсно він вартий уваги? 

Пам’ятаєте це неповторне почуття катарсису після прочитання надзвичайної книги? Коли ще декілька днів ви живете своїм звичайнісіньким життям, але все ще відчуваєте присутність у свідомості тих 300 сторінок неймовірного напруження та водночас цікавості, тих головних героїв, з якими хотілося плакати й сміятися, співпереживати й кайфувати, битися об скелі та знову змагатися за право на щастя?

Роман «Століття Якова» Володимира Лиса читачі визнали безсумнівно однією з найкращих історичних драм української літератури. Тисячі схвальних відгуків, нагорода «Коронація слова», сценічна постановка Волинським Академічним Обласним Українським Музично-Драматичним Театром імені Т.Г.Шевченка і врешті-решт екранізація телеканалом «1+1» у 2016 році – такі нагороди здобув твір.

Обкладинка книги Володимира Лиса "Століття Якова"

Обкладинка книги Володимира Лиса «Століття Якова»

В основі сюжету – життя не лише головного героя, 100-літнього Якова Меха, якому доля підкидала неабиякі випробування, а історія усієї української Волині ХХ століття. За цей короткий проміжок часу вона встигла побувати під владою Російської імперії, УНР, Польщі, Німеччини та СРСР, померти й воскреснути, розквітнути й зів’янути. Роман насичений, динамічний, захопливий, жорстокий та просто сильний: тут є й украдене щастя, і війна, і зрада, і любов, і полон, і українсько-польська різанина, і непрості сімейні стосунки. Однією з найяскравіших особливостей «Століття Якова» став витриманий справжній західнополіський діалект, який точно передав дух не лише минулого століття, а й сьогодення.

Володимир Лис зумів написати так, що повірив кожен: від 18-річної наївної дівчини до 70-літнього професора. Ви переконаєтесь у цьому самі вже з перших сторінок, варто лише взяти до рук цю книгу або ж відкрити у електронному варіанті.

30 вересня 2016 року на телеканалі «1+1» український глядач побачив фільм з однойменною назвою. Та реакція була різною: хтось захоплюється, хтось критикує, хтось не може визначитися зі своєю оцінкою. Володимир Лис, автор роману, теж ділиться думками з медіа «Волинь24»: «Враження – суперечливі: це не Західне Полісся. Все дуже спрощено, хоча й динамічно».

Чому ж фільм викликав таку хвилю емоцій? Він перевершив книгу чи навпаки спаплюжив?

Перш за все, сюжет спростили до неможливості. Звичайно, якщо книгу ви в очі не бачили, то він здаватиметься напруженим та неабияк цікавим. Читачеві ж, який дивиться фільм після прочитаної книги, муляє все: модернізований початок, що пов’язує фільм з сьогоденням, змінені сюжетні лінії у стосунках героїв, нововведені персонажі, НАВІТЬ кількість дітей головного персонажа у фільмі й книзі суттєво відрізняється: у книзі їх п’ятеро (шлюбних), а у фільмі – всього двоє.

Сценарист Андрій Кокотюха, можливо, й прагнув зробити фільм максимально наближеним до сучасного читача. Та чи вдалося це йому?

Кадр з фільму. Яків (Роман Луцький) та Зося (Людмила Загорська)

Кадр з однойменної екзанізації роману. На фото Яків (Роман Луцький) та Зося (Людмила Загорська)

Сам факт, що режисери таки почали братися за створення українського кіно, вже дуже тішить. Якість, оригінальність, драматичність – все це присутнє. Але знову таки постає питання професійної кваліфікації акторів. Варто відзначити блискучу гру Романа Луцького (Яків Мех у молодості), Станіслава Боклана (Яків Мех у старості) та Людмили Загорської (Зося). Щодо підбору інших виконавців ролей можна довго сперечатися. Крилата фраза відомого російського режисера Костянтина Станіславського «Не вірю» так і проситься на волю. По-перше, українська мова з уст російськомовних акторів звучить непереконливо, про недотриманість поліського діалекту годі й казати. По-друге, хвилює те, чи читали вони роман в оригіналі? Взірцями жителів минулої епохи їх назвати не можна. Їх манери повністю видавали модернізованих жителів мегаполісів ХХІ століття, а не людей, що заселяли волинські селища століття тому.

За сюжетом фільму правнук Якова збирається у зону АТО. Чи варто було пов’язувати волинську драму ХХ століття з трагедією, що спіткала українців сьогодні? Адже роман екранізували для того, щоб ми  замислилися над нашою історією. До чого тут взагалі АТО?..

Та не можна говорити про суцільний провал. Фільм, безперечно, знайшов свого глядача. Одним із визначальних факторів успішності фільму серед аудиторії стали, напевно, саундтреки «Под облачком» Христини Соловій та «Не йди» «Океану Ельзи». Музичний супровід у кінопродукті став вирішальним. Христина Соловій та Святослав Вакарчук, напевно, забезпечили 50% успіху кіно. А вмілі оператори показали красу української природи, яка цінується в усьому світі. Переглянути такий «щирий» український фільм – досить приваблива ідея, лиш головне – не читайте перед цим книгу!

Юлія Прокопчук

Юлія Прокопчук – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається