Як українська інтеліґенція Різдво святкувала

6
0

23022139824-1509446218-19

7 січня християни східного обряду святкують Різдво – найсвітліше та найрадісніше зимове торжество. В Україні це по-особливому чарівне, тепле та сімейне свято, саме у ньому дивовижно поєднуються народні та християнські традиції, прадавні вірування, обряди, звичаї, які з покоління в покоління передаються нашими предками.

Так історично склалося, що ми,українці, любимо і вміємо святкувати,мабуть,це в нас на генетичному рівні закладено. Ще більшого значення цьому могла надати хіба що тільки інтелігенція, адже вона з таким трепетом і відповідальністю ставилась до будь-якого торжества, а до народження Ісуса Христа і поготів. Сьогодні до вашої уваги пропонуємо історії святкування Різдва в сім’ях українських письменників та політичних діячів.

Різдвяні традиції родини Косачів

Колаж Олега Чав'яка

Колаж Олега Чав’яка

Різдво завжди вважалося особливим святом, а у сім’ї, де народилася видатна поетеса Леся Українка, його дуже шанували.

«Сім’я сидить за столом, вечеряє, – вже й кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно весело і разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з святим вечором!» – пише Леся Українка.

«У нашій рідній хаті, – згадує наймолодша сестра письменниці Ізидора, – завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути вдома, де на свята щороку збиралася наша родина, бо на зиму вона змушена була через хворобу виїжджати у теплі країни».

У підготовці до свята брали участь і дорослі, і діти. Ставили завжди дві ялинки: одну – для своїх домашніх, другу – для сільської дітвори. На Святвечір готували традиційні страви: пісний борщ із грибами та рибою, печені пиріжки з капустою, рисом і рибою. Обов’язково варили пшеничну кутю й узвар. До куті додавали розтертий мак із медом. Зі спогадів Ізидори дізнаємося про родинний звичай: «Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, яка була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Прийде дитина, подасть маленький полив’яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось».

Косач-Борисова Ізидора Петрівна.

Косач-Борисова Ізидора Петрівна.

Діти Косачів теж ходили колядувати, робили вертепи. З колядок найчастіше виконували: «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала». Під час перебування у Києві заходили до знайомих українських родин: Старицьких, Шульгиних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів, Лисенків.

У «Лесиному білому будиночку» традиційно ставили вистави. Запрошували до участі сільських дітей. Так описує Ізидора різдвяні свята 1892 року: «До Колодяжного з’їхалась родина, ждали й гостей, знайомих… Леся й Ольга улаштували «живі картини». Участь брала вся наявна молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Дікенсових «Різдвяних оповідань», одна – до «Гайдамаків» Шевченка, одна – до «Фауста» Гете, а одна – алегоричні фігури нового (1893) року і старого (1892), що відходить. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки «головний режисер», а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки… Наприклад, мені, що виконувала роль нового року в виді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандали, обклеєні золотим папером. Освітлення, бенгальські вогні, декорації, то була робота Михайла, музика – справа тьоті Саші. Ольга, Оксана й Микола з захопленням допомагали старшим у роботі».

Косачі зіграли велику роль у збереженні різдвяних традицій. Так, Олена Пчілка досліджувала народні колядки. Її фольклористичну працю «Українські колядки» опублікували у чотирьох номерах журналу «Киевская старина» за 1903 рік. Для дітей вона написала п’єсу «Різдвяна байка». В основу сюжету свого оповідання «Збентежена вечеря» поклала звичай носити різдвяну вечерю хрещеним батькам.

Про Лесин інтерес до звичаїв свідчить її лист до Михайла Драгоманова: «Святий вечір! Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись… Хочу тільки де про що вас запитати: чи співають у Болгарії колядки, і чи схожі вони на українські? Як там люди обходять Різдво?»

На Звягельщині Леся Українка почула такі колядки: «Ой, рано, рано кури запіли, Святий вечір!», «Ой на Йордані тиха вода стояла», «Ой там на горі церкву будують». На різдвяну тематику письменниця написала оповідання «Святий вечір!». ЇЇ сестра Ольга разом із чоловіком працювала над перекладом твору Ч. Діккенса «Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами».

Традиції Косачів бережуть у Новоград-Волинському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки. Саме тут, біля ошатної новорічної ялинки, відбувається Святвечір. Лунають колядки у виконанні церковного хору, народних колективів. Після різдвяних пісень велика музейна родина сідає за святковий стіл. Триває невимушена тиха розмова, спогади про святкування Різдва у дитинстві, збереження народних звичаїв за творами Олени Пчілки «Збентежена вечеря» та Лесі Українки «Святий вечір!»

Різдвяно-новорічні свята в родині Грушевських

Колаж Олега Чав’яка

Колаж Олега Чав’яка

У своєму щоденнику Михайло Грушевський щедро описує святкування Різдва у своїй родині. Історик любив все фіксувати, нотувати і за це я йому дуже дякую.

Свій «дорослий» щоденник часом вів на окремих аркушах, що дивом вціліли до наших днів. Подбавши, щоб записи про буденні й святкові події в житті свого талановитого Татуся виглядали солідно, на Різдво, 24 грудня 1903 р., його улюблениця, єдина донечка Катруся (яку в родині звали Кулюнею), презентувала йому записничка. На його першому аркуші професор Грушевський занотував: «Цю книжечку дістав від Кулюні на деревце, 24 грудня [І]903[р.]». Відтоді свій «дневник» Михайло Сергійович вже вів у подібних до Кулюненого різдвяного подаруночка блокнотах.

Коли перечитую щоденник вченого, хочеться побажати, щоб кожному з нас дістався такий подарунок і щоби було про що записати на його аркушах. Про сьогодення… Для майбутнього… А Грушевському було про що! І поміж тисяч важливих подій не обминув він і різдвяно-новорічні свята. Відомо, що наприкінці ХІХ ст. Михайло Грушевський зустрічав різдвяно-новорічні свята у рідні дружини, в Скалі-Подільській, 1900 р. – в Берліні, від 1902 р. – на зведеній віллі у Львові, а від 1906 р. уподобав київську святкову атмосферу.

На Різдвяну службу Божу Грушевські ходили до парафіяльної Маріїнсько-Благовіщенської церкви, Софії чи Володимирського собору. А далі традиційно «водили козу»: вітали Лисенків, Садовських, Старицьких, Леонтовичів, Перетців, Чикаленків, Черняхівських, які завжди запрошували до себе на ялинку маленьку Кулюню. З традиційним «Христос народився!» до готелів Гладинюка чи «Ермітажу» на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, де у 1906–1908 рр. зупинявся Михайло Сергійович, приходили київські друзі, меценати, учні, рідні – Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Іван Джиджора, Симон Петлюра, Олександр Грушевський, Марко Грушевський та інші. Там же з нетерпінням чекали колядників. Придбавши влітку 1908 р. садибу на Паньківській, 9, на ялинку вже в Дім Грушевських збиралася «маса народу».

Ось що про різдвяно-новорічні традиції та настрої розповідають самі Грушевські у щоденниках та листах:

1905 рік

23 [грудня 1905 р. Львів]. Дитина […] щаслива – вчора й нині убирає деревце, і я хожу до міста на закупки.

24 [грудня 1905 р. Львів]. На вечері були лише Труші – колядували й пустували трохи, і я з ними. Жаль лише, що не з’їхалися з своїми.

1906 рік

28 [грудня 1906 р. Київ]. Поїхали до Переців на ялинку. Було весело і приємно, ціле товариство, зібране там, робило миле вражінє. […] коло 8 [години] поїхала до Черняхівських на ялинку, яку уряджено в школі Лисенка. Тут цілком інакше, «демократичнійше», але на свій лад також приємно.

30 [грудня 1906 р. Київ]. Рано були в театрі, (я і дівчинка) на «Івані царевичу» і на «Puppenfee» [феєрія-балет Байєра «Фея кукол»], вечером […] поїхали до Стешенків на «ялинку». Товариство було майже те саме, що у Черняхівських; було приємно; дітей було досить. Кулюня дуже вдоволена. Вернулись ми досить пізно.

1907 рік

1 [січня] 1907. [Київ]. Рано приходив Лисенко просити на вечер до себе на ялинку. […] Вечером поїхали до Лис[енка] і повезли дівчинку; вона, бідненька, кашляла дуже, і рішили ми на другий день затримати її в ліжку. У Лисенка було дуже приємно якось так, як межи своїми, і взагалі цілий час нашого побуту в Київі якось «не чужо» – ніби тут і наше місце, і дивно, що додому не хочеться.

6 [січня 1907 р. Київ]. Температ[ура] 20°. […] Приходили Джиджора і Кошовий. Був Саша і Петлюра.

28 [грудня 1907 р. Київ]. Були на «Вертепі», всі семейственно.

31 [грудня 1907 р. Київ]. Заповіли прихід колядники, але дуже спізнились – прийшли о 10 1/2.

Олександр Грушевський (стоїть перший праворуч) з дружиною Ольгою (стоїть по центру) та невідомі біля ялинки. Київ, Паньківська, 9. 1920-ті рр.

Олександр Грушевський (стоїть перший праворуч) з дружиною Ольгою (стоїть по центру) та невідомі біля ялинки. Київ, Паньківська, 9. 1920-ті рр.

1909 рік

1 [січня 1909 р.] Київ. Стрічали Новий рік у клюбі, але ся стріча мені зовсім не сподобалася. З знайомих сливе нікого не було; до того – несподівано Синицький в останній хвилі, коли вже сідали за стіл, сказав, що я маю сказати тост і провадити дебатами. Я сказав тільки тост […]. Я говорив за взаємини Галичини й Укр[аїни] і тостував за Драг[оманова], Антон[овича], Куліша, Нечуя і Кониського. […] з Кулюнею були у Вовків-Карач[евських], потім я сам у Драгоманової, Косачевої, Парфененко.

3 [січня 1909 р. Київ]. Зібралася сьогодня у нас маса народу – М[арія] Мих[айлівна] Старицька, Антоновичка, Драгоманова з сином, Щербина […]. Заходив до Перетца на ялинку.

6 [січня 1909 р. Київ]. Були вдень на «Руслані», я просидів цілу оперу, й приходили мині ріжні інтересні гадки – помічаю, що музика добре впливає на мене з сього погляду. […] у нас вечером була ялинка, був Лисенко, Черняхівські, Стешенки.

Найвірогідніше, занотовував Михайло Грушевський свої різдвяно-новорічні настрої і в наступні роки, щонайменше 1910–1914-х, проте щоденники за цей період були вилучені жандармами як «вещьдоки» у листопаді 1914 р. під час його арешту і на сьогоднішній день не виявлені в архівних збірках. Короткі ж відомості про свята на Паньківській, 9 черпаємо з е пістолярних джерел.

1917 рік

Навіть в «огні й бурі» Української революції родина Грушевських з нетерпінням чекала миті, коли по усіх-усюдах зазвучить споконвічне «Славимо Його!». Про Різдво 1917 р. згадує пізніше Катерина Грушевська на еміграції в листі від 6 січня 1923 р. до київської рідні: «Ми згадуємо останнє Різдво в великім домі, що зустрічали разом з вами, – тривожні се були часи, але на скільки спокійніші ніж тепер! Ми святкуємо зовсім самітно й тихо, але зробили все-таки ялинку маленьку і старалися зробити хоч якусь святочну ілюзію. Але досить се слабо удається».

1927 рік

Повернувшись до Києва, до рідного дому, Грушевські відродили різдвяні традиції на Паньківській, 9. 7 січня (25 грудня) 1927 р. Михайло Сергійович писав до львівського приятеля, тодішнього голови НТШ Кирила Студинського: «Вчора приїхав Іван Осипович [Коссак] з родиною і разом єсьмо засіли при дідуху і куті й колядували. […] ще раз витаю Вас з усім домом – аби сьмо дочекали сього ж на рік в доброму здоровлі, а по році на многі літа».

Святкування Різдва у Франків

Колаж Олега Чав’яка

Колаж Олега Чав’яка

Різдво – це велике християнське свято, яке вважають сімейним, і в Україні традиційно святкують у теплому, родинному колі. Для Івана Франка його близькі були найціннішим скарбом, і Різдво він страшенно любив, як і все, що з ним пов’язано.

Для його сімейства обов’язковими пунктами на зимові свята були відвідини родини у Нагуєвичах, де бували частенько та дзвінка коляда, яку часто описував у власних працях. Навіть вийшла окрема книжка «Наші коляди» (1890р.), яка спершу друкувалася в газеті «Діло» і в ній він описував саме церковні колядки:

«Найкращою з них і найкращою з усіх наших пісень церковних я вважаю звісну коляду «Бог предвѣчный». Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так іменно в тій пісні автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою. Високий дух релігійний тої пісні проявляється іменно в теплій любові до всіх людей, а головно до простого люду, до простого робітного життя, котрою дише вся колядка. По словам її Ісус:

Прийшов днесь со небес,

Абы вздрѣв люд свій весь

І утѣшився.»

Одного разу Іван Франко з товаришем так голосно колядували, що на ранок обоє похрипли. На свята їх часто бачили всіх у церкві, вони співали на Богослужіннях разом із дяками, а дружина Ольга завжди тримала у руках свічку.

«Різдвяні свята – се, без сумніву, найпоетичніше свято у слов’ян, ба й у всіх народів християнських. Чисто людський, а в значній мірі й соціальний інтерес в’яжеться тут найтісніше з інтересом догматично-обрядовим. Народження того, що мав статися вчителем і просвітителем світу, потіхою «всѣх труждающихся и обремененных», народження його серед найбідніших обставин, в стайні між худобиною, все те від перших віків християнства чинило сей празник правдивим празником бідних, убогих духом та повних того «благоволенія», тої щирості до людей, котра й є найбільшою славою божою на землі, найвищим і єдиним ідеалізмом в житті людському», – пише сам Іван Франко.

Франко не тільки сам співав, а й постійно приймав колядників,частував їх пиріжками, які пекла жінка. Письменник чекав Святого Вечора, бо тоді в хаті пахло улюбленими стравами і справжнім Різдвом. Ольга надзвичайно смачно готувала, пекла різноматну випічку, пироги,пляцки.

Схилившись о вікно, сиджу я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрачний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,

Як буде мир Христа рожденного витати.

Бо вечір се святий; палає світло всюди,

І огник радости у кождій тліє груди!

Іван Франко. «Святовечірня казка»

У Франковій родині були такі на святовечірніх страви, як борщ з вушками, капуста, колочений горох, пироги, голубці, риба, гриби, кутя, узвар або суш, чарка вина, прісний пісний мед, горілка з медом (Іван Франко «Пісна вечеря»). Різдвяна тематика часто присутня у його творах, які він пише на основі власних спостережень, розповідей, українських традицій.

«Вечір Св[ятий]. На Св[ятий] вечір ідуть старші з роботи аж тоді, як перші зорі зазоріють. Господар несе до хати вівсяний сніп і, ставши на порозі, говорить: «Дай Боже на щістє, на здоров’є з святим Рождеством!» За ним іде хтось другий і несе в вереті солому. Господар ставить сніп у куті за столом під образами, а той другий кидає солому на землю. На солому кидаються діти, розкидають і розстелюють її по хаті і, лазячи по ній на руках і ногах, кричать: ко-ко-ко! ге-ге-ге! ква-ква-ква! кві-кві-кві! І т.д., наслідуючи голоси всякої домашньої звірини; се на те, щоб увесь рік худоба так велася і ховалася на господарстві…» – пише Іван Франко у «Людових віруваннях на Підгір’ї».

На свята Франка з сім’єю часто запрошували в гості, вони з родиною могли гостювати у родичів, друзів. Діти любили різдвяні свята і традиції, вони прикрашали ялинку, застеляли столи і допомагали мамі. Франко вмів проводити час з родиною, він завжди пояснював, що Різдво – це свято добра.

Маючи феноменальну пам’ять, Франко знав багато колядок (і не тільки українських, а й польських), щедрівок, народних вірувань, звичаїв. Шанував вишивку, предмети старовини, бо знав, що саме ці предмети старовини надзвичайно цінні. Любив збирати фольклор. Знав також багато і про вертеп: «Про «вертеп», з котрим ходжено колядувати на різдвяні свята, я чував по наших селах і з оповідань мого пок[ійного] батька (умер в р. 1864), можу догадуватися, що до тих вертепів нав’язувались якісь зав’язки драми, якісь розмови та гри. Вертеп той містив в собі подвижні фігурки, котрі по переколядуванні релігійної пісні один з колядників виводив по парі на стіл, де вони «танцювали», а він «приговорював». І тепер ще по наших селах ходять інколи з вертепом, але вертеп той, виліплений з кольорового паперу на подобу шопи і освітлений маленькою свічкою, містить в собі недвижні, поприклеювані до дна фігури, чи радше наліплені на тектурку малюнки пресв. діви з дитятем, св. Осипа, вола і осла, пастирів, трьох царів».

На жаль, свій останній Святвечір Франко провів без сім’ї у притулку Українських січових стрільців. Доля познущалась з їхньої люблячої родини. Дружина Ольга перебувала на стаціонарному лікуванні на Кульпаркові, син Андрій помер від нападу епілепсії, дочка Анна жила у Києві в родичів, а сини Тарас і Петро були на фронті. Улюблене свято перестало бути таким затишним та сімейним. Але навіть після смерті Каменяра традиції святкування Різдва у Франковому домі збереглись, бо син Тарас хотів щоб пам’ять про ті світлі, домашні та такі рідні часи збереглась і щоб робота батька не була марною.

Тетяна Чав’як

Тетяна Чав’як – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається