Велика подорож маленької зернинки

3
0

Фото Ярини Пришляк

Ця історія почалася далеко від асфальтованих вулиць, величезних супермаркетів і вітрин ювелірних магазинів. А трапилося все в далекій і незвіданій Африці, біля самого підніжжя гори Кіліманджаро. Там, за спиною кам’яного велетня наввипередки тягнулися до сонця кавові дерева. Тисячі маленьких зерняток у їхніх плодах тихенько перешіптувалися між собою, часом сміялися, а іноді мовчки мріяли. Мріяли про різне, хтось про дощі, а комусь бракувало світла… Та була серед усіх зернин, як годиться у кожній історії, особлива зернинка. Вона мріяла побувати на вершині гори Кіліманджаро. Дурна, цілковито нереальна мрія для такого немобільного створіння, як дерево. Так казали всі, хто чув вищезгадане бажання. Але ж мріяти не заборонить ніхто, головне про свої мрії мовчати, бо на тисячу зернинок знається хіба що одна, яка скаже: «Ого! Круто!», а інші 999 засміють і осоромлять, так ніколи і не зізнавшись, що й самі мають в голові те ж саме…

Отак і росла маленька зернинка, споглядаючи на велику гору… І так напевно, було б до кінця її днів, доки б на дерево не налетіла зграя голодних птахів і не обдерла його до голих гілок. Або, в тому ідеальному випадку, про який мріють усі порядні кавові зерна, вона б дожила до поважних місяців, одного дня впала б на землю і дала життя новому кавовому дереву… Така вона доля усіх зерен. І ніде, ні за яких обставин, не вписане в той предвічний життєвий шлях підкорення гори Кіліманджаро. Але, погодьтеся, якби все так і було, то історія б моя не мала жодного сенсу та інтересу для читачів, і я б її тут зараз не писала. Тому, почалося з того, що все пішло шкереберть.

Одного дня до плантації кавових дерев завітали гості. Вони шуміли й щось кричали, так голосно, як не вміє кричати жодне кавове дерево. Вони зривали зернятка з гілок, жадібніше, ніж будь-які птахи і складали їх у дивні плетені посудини. Дерево, на якому жила наша зернинка, було зовсім маленьким і схованим у листі сусідки пальми. Тож його ті непрохані гості, на щастя, не побачили. Але маленькій зернинці дуже кортіло знати, що там відбувається: «Куди, куди це вони їх несуть? Чи часом не гору?». «Тихо! Ану цить! Тебе почують!» – просили зернинку її брати і сестри. Але вона ніяк не могла вгамуватися. Бо ж відколи вона народилася такого переполоху ще не бачила. А як відомо усілякі такі переполохи – чудовий шанс,  щоб швиденько зорієнтуватися і спіймати за хвоста свою мрію. Отож, коли дивна істота з великою посудиною повною зерен проходила повз непомічене ніким деревце, поки усі брати і сестри зернинки затамували подих від страху, героїня нашої історії зібралася з духом і, будь, що буде, стрибнула у кошик. Але… от тобі на! Гора все віддалялася і віддалялася… Зернинка помилася. Її несли не на Кіліманджаро, а далеко-далеко від нього.

А про те, що було далі розповідати можна або цілий тиждень без перепочинку, або дуже швидко й коротко. Я, звісно, обрала б перший варіант, але ми живемо не у далекій Африці, і комусь із вас точно треба в величезний супермаркет, або ювелірний магазин. Тому мушу передати цю захопливу історію лише у двох словах.

Далі були машини, величезні ящики, страшні роздягальні і гарячі печі. Часом було дуже боляче, часом моторошно до найменшої вакуолі у тілі зернинки. Хто б на неї глянув тепер – то б зовсім її не впізнав – темно-коричневий порошок, а зовсім і не зернинка, сидів у металевій банці на поличці великого супермаркету поблизу асфальтованих доріг. «І треба ото було втікати із мирного дому? Тепер не те, що не побуваю на Кіліманджаро, а вже ніколи його не побачу!» – плакала маленька «зернинка».

Фото Ярини Пришляк.

Аж раптом серед сотень голосів відвідувачів магазину, почулася знайома комбінація букв. Чи то вже галюцинації? Чи то вже божевілля? Та ні! Там, говорять про КІЛІМАНДЖАРО!

«Ну, що ще треба взяти в похід на Кіліманджаро? Та, наче купили все…» –говорили незнайомі голоси.

Маленька «зернинка» з радості від знайомого слова зі всієї сили застрибала у банці, та так, що остання впала із полички і покотилася під ноги незнайомцям.

«О! Кава! Можна і каву взяти…»

А далі було гупання у рюкзаку, довгий-довгий похід і раптом…небо. Таке знайоме і таке рідне небо Африки. Кавовий порошок насипали у металеве горнятко, залили пекучим кип’ятком і поставили стигнути на камені, на самій вершині гори Кіліманджаро. Вітер підхопив духмяний аромат напою і поніс його високо над вічнозеленими лісами. Просто над плантацією кавових дерев. Зернинка була щасливою, ні, найщасливішою кавовою зернинкою у світі, бо їй таки вдалося побувала на вершині гори Кіліманджаро.

Іноді, коли ми наважуємось почати свій шлях до мрії, нас спершу несе зовсім не туди. В довгій дорозі ми змінюємось до невпізнання. Часом буває страшно і боляче. Але якщо по при всі метаморфози, ми не втратимо власної пам’яті і розуміння того, хто ми та навіщо почали цю подорож, то обов’язково рано чи пізно досягнемо своєї мети…

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається