Чи потрібен фемінізм Україні?

6
0

67-media_-tumblr-com-tumblr_nl9n0coiib1uo440lo1_1280

Чоловіки і жінки зашпилюють одяг на різні сторони:
чоловічий одяг – направо, жіночий – наліво.
Але хто сказав, що вигляд сорочки від цього змінюється?

 У той час як у Франції укладають одностатеві шлюби, а в Росії гукають «місце жінок – на кухні», в Україні питання гендерної рівності лише почало набирати обертів. Більше того, Україна зайняла 83 місце за індексом гендерної рівності серед 150 країн світу. Та чи справді явище фемінізму позитивно впливає на на наше суспільство?

Варто визнати, що проблема гендерної нерівності існувала завжди і всюди, починаючи від племінних союз та закінчуючи сформованою нацією. У суспільній свідомості гендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартних уявлень про моделі поведінки і риси характеру, що відповідають поняттям „чоловіче” і „жіноче”. Тобто про чоловіка говорять як про сильного, мужнього, того, який не слідкує за зовнішністю, обов’язково спортивного, емоційно стійкого «годувальника сім’ї». Жінка, в свою чергу, сором’язлива, емоційно слабка, потребує захисту, «марить» своєю зовнішністю, не схильна досягати високих результатів у спорті тощо. Так люди жили довший час, і здавалося, не переймалися цим, більше того, вважали це схемою поведінки. Саме тому я, будучи маленькою дівчинкою, часто чула повчання від своєї бабусі на кшталт:  «Дівчатка не лазять по деревах», «дівчатка не їдять так швидко», «хороша дівчинка повинна вчитися». Не знаю як Вам, а мені це виглядає, наче сцена з пуританського фільму. Усе ж, чому десятирічній дівчинці заборонено досліджувати матінку-природу на деревах і  поглинати їжу зі скорістю світла, досі ніяк не збагну.

Нещодавно стала свідком цікавої ситуації в маршрутці. Жінка, яка перевозила велику сумку яблук, зайняла місце скраю, а чоловіка старшого віку люб’язно попросила сісти біля вікна. На що останній з величезним подивом та нерозумінням почав повчати жінку, мовляв, яка не повага до чоловіка. Зі словами  «Боже, нащо ти сотворив її з мого ребра?» вів свій монолог,  в якому бідкався, яка жінка недосконала в порівнянні з чоловіком.

Ви скажете, що це один  випадок, більше того, просто невихований дідуган чи алкоголік.  Можливо, та все ж я не здивувалася такому ставленні  чоловіка до жінки. Можна, звісно, зробити ставку на його вік, коли його здорова свідомість жила  в Радянському Союзі, адже існує стереотип, що жінка в СРСР була поруч з дітьми та на кухні. Проте, таку думку можуть «сповідувати» тільки дурні, адже в повоєнний час жінка взяла на себе величезну нішу, зайнявши робочі місця, які доти вважалися суто чоловічими. Тож чому виникла феміністична ідея, як на мене, само собою зрозуміло. Та на час 2016 року, коли жінка отримала такі ж юридичні права, як і чоловік, все одно не відчувається повне рівноправство. Чому? Нумо розбиратися.

Звідки ростуть ноги?

Для початку варто глянути на поняття «фемінізм» у філософській концепції, щоб розуміти, що воно таке і «з чим його їсти».

Загальноприйнятого визначення поняття «фемінізму» не існує. У літературі налічується понад 300 тлумачень цього терміну. Ранні феміністки не використовували цей слово, а називали себе захисницями прав жінок. У наукових колах його вперше використав французький теоретик соціалізму Шарль Фур’є у першій половині XIX ст. Він писав про “нову жінку”, яка буде брати участь у змінах суспільного життя та водночас сама зміниться в суспільстві, створеному на асоціації та взаємності. Фур’є був переконаний, що «розширення» прав жінок — це головне джерело соціального прогресу.

Усе ж у філософії фемінізм – це філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство.

В Україні, як і у всьому світі, фемінізм виник у другій половині XIX ст. Жінки з вищих суспільних верств почали заявляти про несправедливість, яка існувала в тогочасному суспільстві. Першими проблемами, на які вказували феміністки, були нерівність майнових та сімейних прав, недоступність фахової освіти, неможливість професійної самореалізації та відсутність політичних прав.

Жінки почали гуртуватись, писати і говорити про ці проблеми. Це був абсолютно нормальний процес – подібне діялось і в Європі, і в Північній Америці. Тому тут не можна говорити, що фемінізм в Україну був імпортований – він мав тут власне коріння, своїх матерів-засновниць. Імена тогочасних українських феміністок у всіх на слуху – Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Дарія Старосольська…

Цілком зрозуміло, що ці два поняття тісно пов’язані між собою. Коли виникає гендерна нерівність у бій вступає фемінізм. Проте, виникає питання: коли воно все починається і чому у нашій голові виникають певні стереотипні уявлення про жінок та чоловіків?

Початкова стадія розмежування чоловіків і жінок починається вже з народження.

Початкова стадія розмежування чоловіків і жінок починається вже з народження

Довго думати не доводиться: початкова стадія розмежування чоловіків і жінок починається вже з народження. Чому після виписки з пологового будинку породілля обмотує хлопчика синьою стрічкою, а дівчинку – рожевою? У голові знаходиться одна відповідь: аби не переплутати! Навіть коли дівчинці виповнюється 10 років до неї не приходить усвідомлення того, що рожевий – це не єдиний колір. Стіни кімнат моїх однокласниць, подруг, в основному, теж були рожевими, більше того, ліжка, зошити, олівці тощо. Така ж ситуація з маленькими мужчинами. Якщо хлопчик прийде до школи у, скажімо, у фіолетовій шапці його обов’язково назвуть дівчинкою (яскравий приклад мого молодшого брата). І саме від цього часу у хлопчиків формується бачення, що дівчинка – це щось геть неправильне.

«От когось з дівчат колись дразнили в школі «хлопчиком»? Мене – ніколи. Зате «дівчатками» хлопчиків дразнять регулярно, бо бути дівчинкою – погано, соромно. Витоки цієї проблеми найочевидніше лежать на рівні сім’ї («Не рюмсай! Ти ж не дівчинка!», «Ти що, дівчинка, що боїшся?!»), садка, школи», – Анастасія Мельниченко , «Повага».

Часто чоловіки, котрі «тішаться» таким порядком речей, кажуть: «Я був правий ще відтоді, як у пологовому будинку моїй мамі сказали: «Вітаємо! У вас хлопчик!» (Цитата взята з молодіжного серіалу «Універ»),  хоча якщо бути відвертим, то часто-густо схожі слова доводиться слухати жінці у всіх сферах її життя). Тобто, якщо розібратися, виходить, у жінки менше прав тільки через те, що вона жінка?

Отже, проблема визнана.

Український фемінізм непопулярний?

Ірина Славінська, літературний оглядач, котра публікується на «Українській правді» розповідає: «Те, що фемінізм сьогодні не надто популярний в Україні – це ще й наслідок радянського спадку. Політика СРСР була дуже гендерно чутливою, але лише на папері. Багато прогресивних кроків були скасовані в часи сталінсько-жданівського повороту. І СРСР, і Китай надали жінці певні права, але ніде не закріпили потребу розділяти домашні обов’язки. Радянська жінка була борчинею двох фронтів – робочого і домашнього. Ніхто не може змусити чоловіка прибирати вдома, якщо цього не зробить сама жінка. Ми просто так звикли – нам це здається “природним”. Але нічого “природного” немає в тому, що жінка виконує хатню роботу та роботу по догляду за дітьми».

Так, і справді не всі права зрівняні. Взяти, наприклад, місце роботи. Досі точаться розмови про нерівність жіночої та чоловічої зарплатні. У книжці «Гендер для медій» наведено добрий приклад з роботи уряду: на керівних посадах працюють чоловіки, натомість жінки виконують непродуктивну роботу секретарок тощо. Чи можна це назвати рівністю?

Звісно, ні. Отже, проблему визнано, але що далі? Розумно було б знайти вихід, і спочатку, якщо дивитися одним оком, можна побачити якісь поштовхи в цій справі. Але чи дієві вони?  Кабмін затвердив програму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року (Себто означає будуть розвивати лідерські якості у жінках. Як саме? Не знають, ще не розібралися. Потрібно ?  Теж не впевнені).

На сайті «Волинь.Post» стаття без авторства під назвою «Україні загрожує популяризація статевих збочень, – волинський священик» інформує: якщо гендерність робити  рівною, це призведе до масових збочень. Цитую:«В Україні діє перший етап реалізації гендерної політики, гіркі плоди якої вже пожинають у країнах Європи і США… таким першим етапом реалізації гендерної політики Собко назвав визнання статевих збочень як норми людського життя, легалізацію одностатевих «подружжів», усиновлення дітей збоченцями, пропаганду содомської ідеології в освітніх закладах і, найгірше, переслідування тих, хто намагається боротися з поширенням цих гріхів, – йдеться в повідомленні.

На думку священика, в Україні гендерна політика небезпечна тим, що загалом подається як забезпечення рівних прав чоловіків і жінок, боротьба з дискримінацією… У жодному разі всього цього не можна допускати, якщо не бажаємо духовно-моральної деградації та виродження нації».

У некомпетентності поданої статті, його таємничого автора і «священика», що не розібрався свого часу у біблійській моралі сумнівів не виникає, жах криється у іншому – коментарях під статтею, в якому люди підтримують його рішення.

Жінки на різних континентах світу відстоюють свої права на рівність.

Жінки на різних континентах світу відстоюють свої права на рівність

Для чого фемінізм Україні?

Дійшовши до головного питання «Чи потрібен фемінізм Україні?», я з величезним задоволення відповім: так, фемінізм потрібен Україні, але не так українським жінкам, як українським чоловікам.  Більше того, цей фемінізм уже вершать прості вольові жінки, які день у день доводять, що гідні стояти поруч на одній планці разом з чоловіками. Я б хотіла детальніше розповісти Вам про таких жінок.

Наведу приклад «своєї кухні» – журналістики. Зважаючи на 21 століття і той факт, що журналістика «ожіночилася», чоловіки досі вважають, що спортивна журналістика не створена для жінок, а жінка створена не для спорту. Проте прекрасна стать не звикла пасти задніх, саме тому їхня кількість, зайнятих у цій сфері, поступово збільшується з кожним роком.

Наприклад, в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, головному вищому навчальному закладі України, що готує майбутніх журналістів, дівчат утричі більше, ніж юнаків. А на самій спортивній спеціалізації в групі з 26 осіб навчається 16 дівчат і 10 хлопців. Схожа тенденція спостерігається і в інших країнах (інформація взята зі статті Анастасії Волобуєвої «Гендерні стереотипи спортивної журналістики: чи існують вони?»).

Можливо, така ситуація склалася в Україні через те, що провідними видами спорту є футбол, баскетбол, бокс, хокей тощо, які вважаються чоловічими. Все-таки жіночий футбол або бокс у нашій країні не користується великим попитом. Тому, якщо йде ставка на ці дисципліни, то, мовляв, жінка з ними не впорається настільки добре, як це зробить чоловік.

Наведу цитату Марії Антонії Санчес-Валледжо: «Единственное различие может быть между хорошим и плохим журналистом, и это не имеет никакого отношения к половой принадлежности!»

Марія Антонія Санчес-Валледжо, яка побувала під Слов’янськом, впевнена, що її поява діє заспокійливо на чоловіків зі зброєю. Вони розслабляються, починають жартувати і більш охоче діляться інформацією.

Сабріна Тавернайс, яка пише для «Нью-Йорк Таймс», розповіла«Мне очень хотелось понять суть происходящего изнутри, поэтому большую часть времени я проводила не на линии фронта, а в домах у местных жителей, разговаривая с ними и наблюдая за тем, как они живут. Многие из них стали для меня настоящими друзьями. Из долгих разговоров с ними я узнала о зачистках и гражданских столкновениях, во время которых, как оказалось, погибло больше людей, чем на самой войне. Мои коллеги-мужчины узнали об этих подробностях значительно позже, потому что они изначально смотрели на происходящее под другим углом».

У цілому, перебігаючи очима по статтях та сюжетах українських журналістів, що побували в гарячих точках АТО, – Тараса Корніюка («Факти»), Ольги Калиновської (5 канал), Тетяни Козак («Новое время») та багатьох інших, – можна зробити висновки, що жінка завжди цікавитиметься більше психологічним боком війни, станом військових, змінами в суспільстві тощо. До прикладу, Ольга Калиновська у своєму сюжеті розповіла про обстріл села Верхньоторецьке, його наслідки для жителів і наголосила на тому, що є жертви. У той час як ця новина простежується на інших медіа дуже сухо, дається конкретикою: що і коли, з якої зброї тощо. Авторами таких публікацій були чоловіки.

Так, жінки-журналісти завжди шукають більш емоційний спосіб подати інформацію, зачепити громаду «за живе», але не варто приховувати, що інколи хочеться простих фактів. Проте якщо зважити на сучасну ситуацію в Україні, оскільки люди погрузли в конкретиці та сухих фактах, не пам’ятають щойно побаченого загиблого військового і біжать подалі від телевізійних новин, можливо варто дати військовій журналістиці як чоловіче, так і жіноче обличчя?

Тетяна Жидак

Тетяна Жидак – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається