0
0
78 років тому Україну сколихнуло лихо, яке забрало мільйони людських життів. Довгий час страшні події 1932–1933 рр. замовчували, вони були «білою плямою» в історії, про які не можна було й словом обмовитись, згадувати в газетах, офіційних документах. Страх, який засівався в душах людських, не давав правді вийти на волю. Але про це горе ми не можемо забути.

У 1932–1933 рр. сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння і Поволжя), здійснюваний через установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, — навіть з інших районів СРСР. Уявну впертість українських селян, які не здавали зерна (якого вони не мали), розцінювали як «націоналізм». Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець.Голод 1932–1933 рр. визнаний як голодомор! Комуністична партія під керівництвом Сталіна завдала подвійного удару радянському селянству, — йдеться про розкуркулення і колективізацію. Розкуркулювання означало фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Що ж до колективізації, то її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння. Реалізація цих планів спричинила до мільйонних жертв, головно серед депортованих, але також і серед тих, хто залишився на батьківщині. У багатьох селян вже у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі — посівний фонд. Як казав один учасник громадянської війни: «Україна, маючи нормальний врожай, приречена на голод». Саме в цей період на полях з’являлися селянки, які ножицями зрізали колоски, щоб мати чим годувати дітей. Жінок цих називали «перукарями», а 7 серпня 1932 року був прийнятий закон «про 5 колосків», який передбачав судові репресії за «розкрадання колгоспного і кооперативного майна» — «розстріл із конфіскацією усього майна із заміною, за пом’якшувальних обставин, ув’язненням на термін не менше 10 років з конфіскацією усього майна». На літо за цим законом засудили 150 тисяч осіб. Отже, причиною виникнення голоду були незвичайно високі реквізиційні норми, які встановив Сталін та його поплічники. Партійне керівництво від самого початку давало зрозуміти, що ці норми над міру високі. Їх виконання проводилося в життя, аж поки не почався голод. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати людям на їхні потреби. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни.

Втім, головну відповідальність за це несуть Сталін і його оточення, які робили все можливе для того, щоб замовчати факт голоду і створити ілюзію «процвітання радянського народу». Наскільки масштабно це робилося, свідчать, наприклад, результати поїздки по Україні у 1933 р. колишнього прем’єр-міністра Франції Е.Ерріо. Він, стверджуючи, що українські селяни живуть «набагато краще, ніж за царату», писав 2 жовтня на сторінках «Правди»: «Немає жодної країни у світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз. В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм».

Вже у 1933 р. статистичні дані про природний рух населення стали цілком таємними, а з 1934 р. відділи запису актів громадянського стану було передано у відання НКВС. Сталін намагався замести сліди голоду. Саме тому він поклав на органи державної безпеки додаткові обов’язки, пов’язані з обліком демографічних процесів, а сам узяв на себе функцію єдиного інформатора з питань смертності, народжуваності і загальної чисельності населення.

Намагаючись нічим не затьмарити «успіхів соціалістичного будівництва», сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється передовсім у тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам’яті народу спогади про голод.

Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин, це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася нація.

Як писав Джеймс Мейс: «Українське суспільство не зможе розвиватися далі, поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого, без спокути. Такі трагедії, як голодомор через страх проникають у підсвідомість нації».

Василина ВАСИЛЬКІВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *