Бортнянський, якому не навчать у школі

0
0
Сцена з вистави.

Сцена з вистави. Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Скільки з нас знають щось про «позапрограмне» життя Марка Вовчка, Марії Приймаченко, Сергія Параджанова? Ми запам’ятовуємо хід воєнних операцій, чисельність військ, окремими розділами вивчаємо культуру з її витворами, митцями і композиторами. Саме так усі ці люди стають для нас буденною статистикою.

Але що, коли вчити не цифри і назви, а реальні чи деколи, можливо, і міфічні історії життя? Тоді перед нами з’являються не хрестоматійні зображення, а люди. І їхні помилки ми уже не просто пам’ятамо, а розуміємо, приміряємо на себе.

Ще донедавна я знала Дмитра Бортнянського як ім’я, яким підписано ноти у моїй папці. Зі школи пам’ятала відомості біографії і назви творів. Проте, потрапивши до театру ім. Марії Заньковецької на виставу «Симфонія сльози», зрозуміла: ніщо з того, що вчила, не зацікавило мене так, як доля живої людини.

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Тут, на сцені, перед тобою постає реальна особа, з її справжніми емоціями, проблемами, і ти вже не просто бачиш, ти співпереживаєш. Ось цей чоловік похилого віку, який колись змушував оперні зали аплодувати йому стоячи, не може тепер знайти самого себе. У цей момент постає перед очима він і той інший, про якого розповідали на уроках вчителі. І, без сумніву, цей тобі ближчий, бо він, як і ти, здатний відчувати.

В залі темрява, але вона непомітна, бо вся увага прикута до сцени. На ній Бортнянського грає Ярослав Мука, і грає він так, що подих перехоплює, а у всі ті химери минулого, яких він бачить, починаєш вірити і ти. Спогад за спогадом заглиблюєшся у свідомість композитора – в ній виринає образ молодого Бортнянського. В ролі талановитого юнака, сповненого ідей, постає Андрій Войтюк. Під власний акомпонемент він зраджує свої мрії. Феєрією минає життя, в якому ні жінки, ні гроші, ні слава так і не змогли принести щастя. А туга за рідним домом з кожним роком сильнішає.

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Фото із сайту театру ім. Марії Заньковецької

Залізна сітка декорацій, яка насправді не стіна помешкання, а золота клітка, у якій герой «вільний» робити все те, що попросить цар. І ніде й натяку на рідний Бортнянському Глухів, адже він не там, він тепер лише у серці та спогадах.

Таку історію я точно запам’ятаю, хоча б тому, що розумію її. Заньківчани повертають визначним іменам їхню справжню долю, яку автори підручників несправедливо відібрали. А що, коли культуру, нехай і в контексті історії, вивчати культурно, а не завчаючи на пам’ять параграфи?

Ганна Коваль

Ганна Коваль – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається