«Тепер ти меч, тож назад дороги нема», – Богдан Кухта про подорожі, поезію та сучасне суспільство

5
0

Богдан Кухта. Тут і далі фото Катерини Дубровної.

Богдан Кухта – вуличний мандрівний поет, автор збірок «Соціопат» та «Трикутник». Люди знають його, як творця проекту «Вірші в КУТочку». Також він є співорганізатором літературного клубу «Ромб». Живе та працює у Львові, хоча родом із Франківщини.

– Богдане, розкажи, з чого почалася твоя творча діяльність?

– Ну, насправді, все якось дивно вийшло: я захотів вести щоденник про те, що робилося в моєму житті (занотовувати власні роздуми, осмислення певних речей) і, оскільки мене не вистачало на якусь довгу прозову форму, я почав писати меншою. Не назву це віршами, але інколи там навіть трапляється рима (сміється).

В моєму блокноті перші вірші з’являються десь з 2012 року, але, коли перечитую це все, то визнаю, що нормально писати я почав лише тепер. Хоча, думаю, що через кілька років, я те ж саме скажу про свої теперішні твори.

– Ти позиціонуєш себе, як вуличний мандрівний поет. А з чого почалися твої вуличні читання? В який момент ти зрозумів що потрібно виходити в маси і поширювати свою творчість?

– Вуличні читання почалися з особистого виклику. Мені було цікаво спробувати, чи зможу я вийти за ті рамки, в які сам себе й поставив. Читати на вулиці я почав приблизно 4 роки тому. Насправді, перший раз – як перший секс (сміється): очікував одне, а сталося зовсім інше.

Я не читав у своєму рідному місті, а почав з Івано-Франківська. Я саме їхав працювати вихователем в дитячий табір. Паралельно відбувалася презентація альманаху вуличної поезії. Там не було жодного мого вірша, але одна з умов презентації – читання на вулиці. Тоді люди, з якими я їздив, сказали: «Ні, ні. Давай якось наступного разу». Але для мене це прозвучало як виклик, і я спробував.

Спочатку я думав, що мої вірші не сприймуть, бо вони надто «приречені». Мені здавалося, що людям потрібно читати щось веселе, щоб то виглядало, як якийсь стендап, і лише тоді вони зможуть зупинятися та слухати мене. Один мій знайомий на той час читав на вулиці, декламував, якісь позитивні тексти, про готування їжі на кухні, автостоп і т. ін., а я писав про любов, страждання і не знав, чи мої вірші комусь сподобаються. Після того, як я дебютував у Франківську, зрозумів, що потрібно щось змінити і вийти за рамки того, що вже зроблено.

У Львові є багато моїх родичів, знайомих, друзів, але, окрім того, там багато туристів, тому я вирішив почитати в місті Лева, щоб подивитися на реакцію людей.

Перший досвід читання у Львові був дуже негативний, бо якщо у Франківську люди слухали, зупинялися, щось запитували, то в цьому місті все було зовсім навпаки. Тут люди звикли до вуличних музикантів, але не звикли до вуличних поетів. Для них це було дуже дивним, і їм, напевно, здавалося, що я втік з «Кульпаркова».

Окрім цих двох міст, я читав ще у Тернополі, Києві, Черкасах, Запоріжжі, Моршині та всюди, куди мене заносили мандри та автостоп.

От ти кажеш, що боявся читати, бо сумнівався, чи сприймуть твої, не зовсім веселі, вірші. Чи виправдався твій страх?

– Спочатку я шукав теми, які могли б зацікавити людей. Зараз, коли вже не боюся жодної реакції, то став таким собі вуличним поетом-провокатором. Я люблю збирати людей гарними ліричними текстами, а потім читати щось суворе, про те які ми всі самозакохані егоїсти, або, наприклад, підняти якусь тематику з лайкою. Після лірики, воно виглядає, як контрастний душ, і багато хто не витримує та йде. Мені хочеться, щоб люди задумалися про щось важливе, а не жили в рожевих окулярах та у полоні стереотипів.

– Які, на твою думку, зараз найпоширеніші стереотипи у суспільстві?

– Вседозволеність та сіра маса. Зараз люди думають, що вони можуть робити все, що хочуть і жити так, як їм заманеться. Я вважаю, що так ми втрачаємо самоідентифікацію та культуру, що, до речі, несе в собі багато змісту, який ми певним чином ще не усвідомили. Кожен, за своєю суттю, є індивідуальністю, але я хочу, щоб всі ми замислилися про те, нащо прокидаємося зранку і робимо те, що робимо.

– Для чого ти прокидаєшся зранку?

– Хм… тут ти зробила те, що часто роблю я своїми віршами – ставлю людям запитання, на які часто немає відповіді (сміється). Я не можу тобі точно відповісти, але буду намагатись зрозуміти це для себе.

– Наскільки мені відомо, ти почав автостопити раніше, ніж читати на вулицях. Розкажи про свою першу машину та, можливо, якісь свої лайфхаки.

– Автостоп почався так само з виклику самому собі і так само в бік Івано-Франківська. Лячно було зупиняти машину, бо я не знав, що мене очікує. Окрім того, я не мав якоїсь формули спілкування з водієм і не хотів виглядати неуком. Врешті-решт простояв на трасі хвилин 20, але здебільшого я роздумував, а не зупиняв попутки. Я був дуже втішений, коли моя перша машина таки змилувалась наді мною, і водій запросив мене сісти. Тоді все минуло без пригод. Щоправда, до Франківська я доїхав аж за 6 годин, та це було весело.

Зазвичай мені траплялися адекватні люди, хоча одного разу сів не в ту машину, і боявся, що мене вивезуть в ліс, здадуть на органи, тому просто попросив зупинитися і вийшов.

Щодо лайфхаків, то можу сказати, що потрібно привертати увагу, махати руками/ногами, мати обов’язково табличку, на якій вказано напрямок, також можна взяти з собою світловідбивачі, якщо заскочить нічка темна. Я люблю подорожувати сам, але ніколи не проти компанії. Хоча, коли їжджу з кимось, то відчуваю велику відповідальність за цю людину та боюся за неї більше, ніж за себе.

– Ти автор двох збірок: «Соціопат» та «Трикутник». Чому такі назви? А також, що за тренд такий «Вірші в КУТочку»?

– В «Соціопаті» зібрано соціальні та патріотичні тексти до 2017 року, а в «Трикутнику» – ліричні тексти, написані протягом трьох років (2013-2015). «Трикутник» – тому що я всюди вставляю часточку кут (вірші в куточку), а ще також тому, що вірші за три роки творчості. Три роки – три кути.

Щодо «Віршів в КУТочку», то все пішло ще з раннього дитинства, я завжди любив спостерігати за людьми, але не завжди добре комунікував з ними, просто дивився, як вони поводяться. В школі я завжди сидів за останньою партою, біля куточка. Мене не часто в нього ставили, хоча зараз над цим багато жартують (сміється). Я вважаю, що з куточка видно все, що відбувається в кімнаті, це –найкраще місце для спостереження, тому і вірші в куточку, бо написанні внаслідок спостережень.

– Що ти хочеш донести своїми текстами?

– Я вважаю, що кожен автор хоче поговорити про наболіле і знайти людей, які його розуміють. Але напевно, щоб віднайти однодумців, потрібно зрозуміти самого себе. Тут вже виникає наступне питання: «Наскільки я розумію сам себе?». Є люди, яким «заходять» певні тексти, але коли я починаю з ними говорити про це, то розумію, що вони в них бачать одні акценти, а я зовсім інші. Тобто з одного боку вони розуміють про шо я, а з іншого, я говорю зовсім не про те. Коли я чую, як читають мої вірші, то розумію, що вони не звучать. Точніше звучать, як якась класична поезія написана…хм… та будь ким з класиків і воно якесь таке дуже монотонне, і ніяке. Тоді я думаю: «Боже, хто написав цей вірш? Якийсь невдаха! Треба спалити це!».

– Чи рівнявся колись на якихось письменників або класиків? Мав кумирів?

– Насправді, я ніколи не створював собі кумирів і не рівнявся ні на кого, зазвичай я любив руйнувати цю річ. В кожного свій шлях. Та й зрештою, я не знаю людей, я можу знати лише їх тексти, але буває так, що людина і те, що вона пише – зовсім різні.

– Ти – співорганізатор літературного клубу «Ромб». Як давно ти в ньому та з чого все почалося?

– Це була ідея Володимира Сюся! Він запропонував створити такий літературниий клуб, який би діяв на постійній основі в одній із кнайп, чи то кав’ярень, у Львові, яку більше знають як мистецьку – «Дзиґа».

«Ромб» діє кожного вівторка в форматі: троє поетів і вільний мікрофон (тобто кожен охочий мав можливість висловитися, почитати та отримати свій фідбек, але акцент все ж був на трьох поетах). Літературник існує вже другий рік. Майже ніколи не виникало проблем з поетами чи публікою, тому я вважаю, що цей проект є дуже класним, як для початківців так і для людей, які вже трохи довше у літературі.

Зараз дуже багато людей пишуть вірші та хочуть стати великими поетами… Чи не вбачаєш ти в цьому якийсь мінус? Можливо це призведе до якогось занепаду в літературі, бо, до прикладу, в ХХ столітті на цьому фоні навіть велися дискусії.

– Люди постійно збиралися в якісь гуртки, читали вірші, тусувалися по різних квартирниках, робили посиденьки, але багато з них «не вижило», в значенні якогось реалізованого, самодостатнього проекту. Завжди писало багато, але до кінця доходили одиниці, більш стійкі, незламні духом та не обов’язково, що кращі. Я не вважаю, що є якесь перенасичення поетами/письменниками, бо більша частина з них «згасають».

– Ти вважаєш себе тим, хто зможе дійти до кінця?

– Не знаю, я не можу відповісти на це запитання з впевненістю. Є моменти, коли мені хочеться все кинути і більше не писати, але потім щось бере верх, і я знову пишу. Зараз в мене немає якихось великих творчих амбіцій, в сенсі видати 100500 книг чи стати відомим поетом. Взагалі, коли я починав писати, мені хотілося знайти одного свого читача. Наразі, я його, напевно, ще не знайшов.

– Якщо ти не хочеш видати багато книг і стати відомим поетом, то які в тебе плани на майбутнє?

– Ні, ну це було б дуже класно (усміхається). Наразі я хочу більше відкрити Україну для себе. За рамки України вийти з поезією малоймовірно. Тут потрібно хіба починати писати англійською, російською, що я робити не збираюсь. Маю на меті зацікавити наших людей поезією.

Дуже часто на вулиці зустрічаються люди, які кажуть: «Ви знаєте, а ми думали, що то Ліна Костенко, або там Андрій Любка, Жадан, чи хтось з більш таких відомих». Вони навіть не задумуються, що є сучасні, молоді, творчі люди, які щось пишуть. Не знають, що є якісь літературні клуби, події, які можна відвідувати безкоштовно/платно. Вони вважають, що поезія по своїй суті мертва і живе лише на сторінках підручників/книг. Мені хочеться, щоб вони почали більше цим цікавитися. Якщо люди взагалі не читали поезію, а після того, як вони мене почули, їм це сподобалося і вони зацікавилися, то мені буде дуже приємно. В принципі, такі випадки вже були.

– Що ти побажав би людям, які зараз це читають?

– Я б хотів, щоб кожен із них щось взяв для себе. І якщо хтось задумається над сенсом життя чи над літературою, чи просто сяде переосмислювати все прочитане – це вже невеличка перемога, і значить наша бесіда була недаремною. Хотілося б закінчити словами зі свого вірша, який на цей момент є одним із найулюбленіших:

Руйнуй сірість, копай криницю,
Загартовуй тіло, перетворися на крицю,
Випий води із рідного джерела,
Тепер ти меч, тож назад дороги нема.

Катерина Дубровна

Катерина Дубровна – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається